Читаем Ніби ми злодії полностью

— Та важко сказати напевне... — відповів я, відчувши якусь швидкоплинну втіху через те, що принаймні ці чотири слова відповідали дійсності. — Музика була дуже гучною, усі говорили водночас... але Річард когось ударив — я не пам’ятаю, як звуть того хлопа. Колін повів його до медпункту.

— Алан Бойд, — сказав Голіншед. — Ми з ним також поспілкуємося.

Колборн проігнорував це зауваження, його увага була прикута до мене.

— А що потім?

— Мередіки — ну, тобто Річард і Мередіт — посварилися. Точно не знаю, чому саме.

Точніше кажучи, я не знав, що з цього приводу розповіла Мередіт.

— Інші стверджували, що Алан приділяв їй трохи більше уваги, ніж Річард вважав припустимим, — зауважив Колборн.

— Можливо. Я не знаю. Річард був п’яний — ну, тобто геть налиганий. І бешкетував. Верз усіляку гидоту. Мередіт засмутилася й пішла нагору, щоби побути на самоті. Я пішов слідом за нею, просто хотів пересвідчитися, що з нею все гаразд. Ми трохи поговорили з нею в кімнаті... — з пам’яті зринули кілька яскравих кадрів: пасма темно-рудого волосся, що липло до помади на вустах, шовковисті чорні лінії підводки на повіках, бретелька сукні, що зісковзує з плеча. — Ми розмовляли в її кімнаті, а тоді Річард і собі піднявся нагору та почав гамселити у двері... — додав я, мабуть, занадто квапливо, сподіваючись, що Колборн не помітить, як маковіють у мене обличчя й шия. — Вона не хотіла з ним розмовляти, так йому й сказала, просто крізь двері, ми боялися їх відімкнути... Л тоді він нарешті пішов.

— О котрій це було?

— Боже, точно не пам’ятаю... Уже було пізно. Мабуть, десь о пів на другу...

— Коли Річард пішов, ви знали, куди саме він подався?

— Ні, — сказав я, відчуваючи, що дихати стає трохи легше. Ще дещиця правди. — Ми якийсь час іще залишалися в кімнаті.

— І коли саме ви з неї вийшли?

— Усі вже розійшлися. Я пішов нагору й ліг. Джеймс уже був у ліжку, але ще не спав. — Я спробував уявити, як він перекочується на бік, щоб пошепки потеревенити зі мною через усю кімнату. Але натомість бачив тільки тьмяне жовте світло у ванній, пару й струмені гарячої води, які спотворювали Джеймсові риси в дзеркалі. — Він мені сказав, що Річард подався до лісу з пляшкою скотчу.

— І ви більше нічого про нього не чули?

— Аж доки Александр його не знайшов? — призма споминів минулої ночі розкололася, мене оповила ранкова остуда. Я наче відчував воду — на власній шкірі, на волоссі, попід нігтями. — Ні, не чув.

— Гаразд, — промовив Колборн. Його голос звучав м’яко, так розмовляють із наляканими кіньми й божевільними. — Вибачте, що питаю, але мені потрібно, щоб ви розповіли, що побачили сьогодні вранці.

Картинка й досі стояла в мене перед очима. Річард, на межі життя й смерті, закривавлений, жадібно хапає повітря, а ми всі просто дивимося, чекаючи, поки впаде завіса. Трагедія помсти, хотілося сказати мені. Либонь, сам Шекспір не впорався б краще.

— Я побачив Річарда, — відповів я. Не мерця в повному сенсі цього слова, але й не людину, яка спроможна самотужки триматися на воді. — Він наче завис там, посередині озера. Весь понівечений, потрощений, кінцівки якось неприродно вивернуті...

— І ви... — Колборн кашлянув, прочищаючи горло. — Ви спустилися у воду..

Він уперше ніби якось завагався.

— Так.

Я щільніше загорнувся в ковдру, наче вона могла мене вкрити, захистити від відчуття, що довкола мене змикається крижана вода. Сидячи в сухому теплому Голіншедовому кабінеті, я розумів, що ніколи цього не забуду: як стиснулися легені, так швидко, що мені здалося, ніби вони от-от вибухнуть, як я хапав повітря радше від шоку, ніж прагнучи кисню. Річардове обличчя, аж надто близько, біле, наче кістка. Кислуватий металічний сморід крові. Та божевільна тяга розсміятися раптом повернулася, нестримна, наче нудота, — на якусь болісну мить мені здалося, що мене зараз виверне на килим просто Колборнові під ноги. Я знову важко сковтнув, заганяючи каламуть назад. Сам Колборн зважив цей напад проявом емоцій і тактовно чекав, поки я опаную себе.

Нарешті я спромігся заговорити.

— Хтось же мав це зробити...

— І він був мертвим?

Я міг би розповісти йому, як воно було: як я потягнувся до Річардової шиї і виявив, що тіло холодне, що жилка, яка колись пульсувала люттю, нарешті вгамувалася. Натомість я сказав лише:

— Так.

Колборн дивився на мене холодним поглядом, зумисно невиразним, наче у гравця в покер. Перш ніж я замислився над тим, що саме він намагається від мене в такий спосіб приховати, детектив кліпнув і відкинувся на спинку стільця.

— Так, це, мабуть, було важко. Співчуваю.

Я кивнув, не впевнений, чи треба зараз йому подякувати, а чи йому за роботою належить висловлювати співчуття.

— Ще одне запитання, якщо дозволите.

— Так, якщо це треба, то слухаю вас.

— Розкажіть мені про останні тижні, — сказав він недбало, наче просив про щось цілком природне. — Ви всі перебували у стресі, і Річард, мабуть, потерпав від нього найдужче. Чи не помітили ви в його поведінці чогось дивного?