Читаем Ніби ми злодії полностью

— Знаєш, а давай краще завтра поговоримо.

— Серйозно? — спитав я. — Я не...

Її долоня лягла мені на коліно.

— Завтра.

— Гаразд. Якщо ти впевнена.

— Я впевнена, — сказала вона. — Сьогодні давай спробуємо розважитися.

Біль ущух до якогось нудотного, марудного відчуття й ніби провалився кудись у живіт.

— Певна річ, — я вказав у куточок власного ока. — Може, ти хочеш?..

— Так. Дай-но зберу себе з уламків, а тоді знайду тебе, — вона простягла мені майже порожній келих. — Принесеш мені випити?

— Це допоможе?

— Принаймні не зашкодить.

Мередіт зісковзнула зі столу, на мить затримавши руку в мене на коліні. Я провів її поглядом, поки вона йшла через подвір’я. Вітер, що знову здійнявся, куйовдив їй волосся, воно шлейфом розвівалося за нею. Коли Мередіт зникла в будинку, коліщатка в моїй голові нарешті почали обертатися, хоч спершу й повільно. І Що ж такого жахливого вона збиралася мені сказати, що це примусило заплакати навіть її, цю мармурову статую?

Я й раніше мучив себе запитанням: чи не стало вирішальним фактором у моєму рішенні дати Річардові померти радше моє егоїстичне бажання безкарно залицятися до Мередіт, ніж страх перед самим Річардом. Але я ніколи не замислювався про те, що й сама Мередіт, можливо, винна в чомусь так само жахливому — чи навіть гіршому. Останні пів року ніби розщепилися на дрібні скалки споминів: от Мередіт сміється, і зуби її виблискують, відбиваючи світло каміна; от пісок, вода, і мокре простирадло липне до її тіла на пляжі. От вона падає на сцені, з її рукава стікає цівка крові. Руки Мередіт, нерухомо притиснуті до боків, коли вона горлає на Річарда тоді на кухні. Його пальці, що вчепилися в її волосся. Закривавлений клапоть у каміні. Чи могла це зробити Мередіт? Залишити мене, поки я спав у кімнаті, нишком утекти із Замку на пірс і вбити його, потім роздягнутися й повернутися до мене в ліжко? Від самої думки про таке паморочилося в голові. Але це було абсурдно, майже неможливо. Я б точно прокинувся.

І ще один образ, ще один спалах, напівсон-напівспогад, непрохано вигулькнув перед очима. П’ята студія. Вона. Джеймс. Я міцно заплющив очі й затрусив головою, прагнучи зруйнувати цю картинку, розпорошити її, неначе малюнок на сухому піску. Намагаючись відволіктися, я наблизив келих Мередіт до губ, вилив собі до рота краплі, що залишилися на дні. Горілка. Я зліз зі столу і ввійшов до будинку крізь чорний хід. Знову завив вітер.

У Замку бриніли голоси й музика, опинившись у пастці посеред поривів вітру, що біснувалися там, ззовні. На кухні Рен і Колін розмовляли із зайнятим у «Лірі» другокурсником. Філіппи й Александра я не побачив, Мередіт теж уже зникла. Я прослизнув між двома першокурсниками, які без надмірного натхнення обговорювали плани на літо, і пішов до сходів. Рен сказала, що нагорі є горілка, але так і не уточнила, де саме. Достеменно не в Александровій кімнаті — її проголосили зоною, вільною від психотропних речовин. Найімовірніше, у бібліотеці. Я ледь схилив голову, пірнувши у дверний проріз, і зупинився, здивований. У бібліотеці хтось був.

— Джеймсе?

Він стояв на столі спиною до мене, запхавши руки в кишені. Вікно було розчахнуте, і тепер кімнатою гуляв вітрюган, термосячи краї його сорочки, яку Джеймс навіть не завдав собі клопоту застібнути. Поруч із ним на столі стояла відкоркована пляшка горілки, але склянки я не побачив.

— Що ти робиш? — спитав я.

Усі свічки — які ми, з огляду на кількість книжок у приміщенні, ніколи не запалювали — зараз горіли, і їхні пломінці тріпотіли на протязі, відкидаючи тіні, що грали у квача на полицях, підлозі й стелі. Зовні все це мало такий вигляд, ніби Джеймс вирішив улаштувати спіритичний сеанс.

— Знаєш, а звідси видно човнарню.

— Супер, — озвався я. — Може, спустишся? Ти змушуєш мене нервуватися.

Джеймс розвернувся й зістрибнув з краю столу, так і не витягнувши руки з кишень. Приземлився він несподівано вправно як для того, хто видудлив менш ніж за годину пів літра горілки, а тоді рушив кімнатою, аж доки не зупинився Переді мною. Після вистави він не вмився — через світлу пудру й розмазану вздовж нижніх вій підводку здавалося, що його очі провалилися глибоко в очниці.

— На пару слів спустись до мене, брате![121] — промовив він, якось дивно, криво вишкірившись.

— Та без проблем, але, може, спершу зачинимо вікно?

— Замкніть // Ворота і сховаймося від бурі.

Я обійшов Джеймса, підступився до вікна й щільно зачинив його.

— Дивний у тебе настрій.

— Ця холодна ніч усіх нас зробить блазнями і божевільними.

— Припини. Я тебе не розумію.

Він зітхнув і промовив:

— Вони погрожують відшмагати мене за правду, а ти — за брехню. А інколи мене б’ють за мовчання.

— Що з тобою?

— Нездужаю я щось.

— Радше ти налигався.