Читаем Ніби ми злодії полностью

Після вистави перевдягалися ми повільно, почасти через те, що костюми були складні (нас одягли в стилі неокласичного ампіру, у різні відтінки синього, сірого й бузкового), а почасти тому, що погано спали й зараз почувалися надто втомленими, щоб квапитися. Джеймс перевдягнувся швидше, ніж ми з Ллександром, повісив костюм на стійку й, не сказавши жодного слова, вийшов із гримувальні. Коли ми опинилися за за-цником, за Джеймсом уже й слід загув.

— Мабуть, подався до Замку.

— Гадаєш?

— А куди йому ще йти?

— Хтозна. Я вже нічого не загадую наперед.

Ніч була зимна, з неба шугав безжальний вітер. Ми закутались у куртки й швидко рушили до Замку, втягнувши голови в плечі. Вітер так ревів, що музику ми почули лише тоді, коли вже дісталися до самісіньких вхідних дверей. На відміну від минулої вечірки, надворі вогників не було — тільки з вікна кухні соталося тьмяне жовте світло. Нагорі в одному з вікон бібліотеки тремтіла свічка.

Ми увійшли й побачили, що в кухні народу небагато. Відкоркували тільки дві пляшки, більшість наїдків лишалися неторканими.

— Котра зараз? — спитав я.

— Та вже доволі пізно, — озвався Александр. — Узагалі-то народу мало б уже бути більше.

Ми вислухали тихі привітання невеличкої групи гостей, що зібралися біля кухонної стійки, а тоді з їдальні вийшли Рен і Філіппа. Вони перевдяглися для вечірки, але виглядали якимись на диво безбарвними: Філіппа була в чомусь гладенькому сріблясто-сірому, Рен —у блідому й холодному рожевому.

— Привіт, — промовила Філіппа, трохи підвищивши голос, щоб її було чути крізь гуркіт і шурхання музики, яка долинала із сусідньої кімнати. Мотив здавався недоречно бадьорим. — Випити хочете?

АЛЕКСАНДР: Можна й випити. Що там у нас є?

РЕН: Та небагато. Нагорі заникали трохи горілки.

Я: Мене влаштує. Хтось Джеймса бачив?

Всі враз похитали головами.

ФІЛІППА: Ми думали, він повернеться з вами.

Я: Еге ж. Ми теж так думали.

— Може, він знову пішов прогулятися, — припустила Рен. — Мабуть, йому потрібно трохи часу, щоб оговтатися після Едмунда, ти ж розумієш, про що я?

— Еге ж, — повторив я. — Мабуть.

Александр роззирнувся, витягнувши шию, щоб як годиться роздивитися присутніх, а тоді спитав:

— А де Колін?

— У їдальні, — відповіла Рен. — Перед гостями стелиться, на відміну від нас.

Філіппа торкнулася Александрового ліктя.

— Ходімо, — сказала вона, — він на тебе чекав.

Вони вдвох зникли в їдальні.

Рен глянула на мене й усміхнулася. Я не надто переконливо віддзеркалив її усмішку й запитав:

— Гадаю, Мередіт ти не бачила?

— Мені здається, вона має бути десь у саду.

— Не образишся, якщо я залишу тебе?

Вона кивнула.

— Усе гаразд.

Я неохоче полишив її і вислизнув назовні.

Мередіт знову сиділа на столі. Видовище було знайоме й неабияк нагадувало б сумнозвісну листопадову вечірку, якби не те, яким самотнім і безлюдним здавалося подвір’я. Вітер вився навколо мене, силкувався запустити пальці під сорочку та піджак, жбурляв шкірою жмені сиріт. Мередіт зіщулилася, притиснувши до тіла лікті й щільно стуливши коліна. Вона знову вбралася в чорне, але вигляд мала такий, наче зібралася на поминки, а не на вечірку. Її волосся нестримним рудим вихором майоріло навколо обличчя.

Поки я йшов подвір’ям, верховіття шурхотіло над головою, наповнюючи пітьму м’яким посвистом і стукотом. Музика в Замку то накульгувала, то була жвавою і ритмічною; час від часу її заглушував вітер, а тоді вона раптом долинала з-за дерев, наче димно-солодкі пахощі ароматичних паличок. Я сів на стіл поруч із Мередіт. Вона прибрала волосся з обличчя, і пасма заплуталися в неї між пальцями. Спершу в темряві було погано видно, але ніжна шкіра в неї під очима поблискувала, а під віями виднілися дрібні чорні цятки. Вона скидалася на Лахмітницю Енні[120]. Мередіт дихала якось коротко й уривчасто, втягуючи повітря носом, але за винятком цього здавалася спокійною. Відколи я вийшов із будинку, вона на мене навіть не глянула, і я не знав, потішить її мій дотик чи роздратує, тому теж сидів незрушно.

— Усе гаразд? — спитав я, коли вітер на мить ущух. Те саме запитання я поставив Джеймсу у Вежі місяць тому — і я вже знав відповідь.

— Нічого не гаразд.

— Я можу чимось допомогти? — я глянув на власні руки, що, мляві й безпорадні, лежали на колінах. — Я й досі... хочу допомогти.

Знову здійнявся вітер, кинув кілька її локонів мені в обличчя. Вони ковзнули мені по губах, залоскотали носа. Її парфуми на той час я вже добре знав — амбра й жасмин. Щось боляче стислося в грудях. Ще один порив вітру вщух, пасма Мередіт знову впали їй на плечі. Вона колупала край свого келиха короткими обкусаними нігтями, які намарно намагалася замаскувати винно-червоним лаком.

— Олівере, — промовила вона якимось напруженим, жалісливим голосом. — Мені треба тобі щось сказати.

Біль у грудях усе дужчав, рубець на душі погрожував розійтися.

— Гаразд, — сказав я.

Єдина сльозинка прокреслила акварельно-чорну доріжку її щокою. Мені кортіло стерти цю сльозу, поцілувати повіки Мередіт, взяти її за руки, зігріти їх. Натомість я чекав.

Вона раптом підняла голову, витерла очі й скоса глипнула на мене.