Читаем Мертва зона полностью

Сейра довго відкладала цю поїздку, але надійшов такий день, коли зволікати далі стало не можна. Вона відчула це. Отож залишила обох малих на місіс Ебленеп — тепер Хезлітти мали в домі прислугу, замість маленького червоного «пінто» дві пристойні машини, а річний доход Уолта ось-ось мав сягнути тридцяти тисяч доларів — і вирушила сама до Паунела крізь вогнисте сяєво пізньої осені.

І ось вона зупинила машину на узбіччі мальовничого путівця, вийшла і попростувала до невеличкого кладовища по той бік дороги. Потьмяніла металева табличка на кам’яному стовпі воріт сповіщала, що то Березовий гай. Навколо — повитий зеленню мур, могили дбайливо доглянуто. Подекуди — вицвілі прапори, залишені на День пам’яті полеглих воїнів, п’ять місяців тому. Незабаром вони будуть поховані під снігом.

Сейра ішла повільно, нікуди не поспішаючи, і вітер пошарпував поділ її темно-зеленої спідниці. Там лежали покоління Боуденів, там — велика родина Марстенсів, а отам, навколо високого мармурового пам’ятника, спочивали Пілсбері, чий рід сягав аж у 1750 рік.

А в глибині кладовища, біля самого муру, вона побачила порівняно новий кам’яний надгробок з простим написом: Джон Сміт. Сейра стала навколішки, нерішуче торкнулася каменю. Замислено провела пучками пальців по його гладенькій полірованій поверхні.

— Привіт, Джонні, — прошепотіла вона, а вітер легенько ворушив осяйно-багряні крони дерев, і червоний листочок, покружлявши на тлі блакитного неба, тихо опустився їй на коси. — Я тут. Ось я і прийшла.