Читаем Мертва зона полностью

Мертва зона

В-н. Так, дуже приблизно. Сказав, що процес розвитку пухлин передбачити майже неможливо й що в декого з моїх пацієнтів пухлина не давала про себе знати по два роки, хоч такі випадки й рідкісні. А йому без операції можна розраховувати місяців на вісім, щонайбільше на півтора року.

В-р. І все ж таки він відмовився від операції, я правильно зрозумів?

В-н. Так, відмовився.

В-р. Чи не сталося чогось незвичайного, коли Сміт ішов од вас?

В-н. Я б сказав, то було щось надзвичайне.

В-р. Будь ласка, розкажіть про це комісії.

В-н. Якось так вийшло, що я доторкнувся Смітові до плеча, ніби хотів його затримати. Розумієте, мені стало не по собі, що після всього сказаного людина отак іде. І раптом я відчув щось таке… мене мовби струмом ударило, і водночас виникло таке дивне відчуття, неначе від мене щось передається йому, витікає… Неначе він із мене щось висотує. Звичайно, це вельми суб’єктивний опис, але зважте, його подає лікар, що має досвід у професійному спостереженні. Відчуття було неприємне, можете мені повірити. Я відсахнувся від нього… а він раптом каже: подзвоніть дружині, Бар дуже розбився.

В-р. Бар?

В-н. Атож, саме так і сказав. Це про брата моєї дружини… його звуть Баррі Річардс. А мій молодший син, коли був малий, казав на нього дядечко Бар. До речі, я тільки потім подумав, звідки б Смітові про це знати. Того ж вечора вдома я сказав дружині, щоб подзвонила братові — він живе в Кус-Лейку, штат Нью-Йорк.

— І вона подзвонила?

— Так. Вони дуже мило побалакали.

— То з вашим шуряком, з містером Річардсом, було все гаразд?

— Так, цілком гаразд. Але наступного тижня він фарбував будинок, упав з драбини й зламав хребет.

— Докторе Вени, ви вірите, що Джон Сміт передбачив це нещастя з вашим шуряком? Вірите, що то було в нього прозирання?

— Не знаю. Але я… схильний цьому вірити.

— Дякую, докторе.

— Чи можу я дещо додати?

— Звичайно.

— Якщо на ньому справді лежало таке прокляття, — атож, інакше назвати це я не можу, — то сподіваюсь, Господь зглянеться на змучену душу цього бідолахи.

…і я знаю, тату, всі казатимуть, ніби я вчинив те, що оце замислив, тільки внаслідок пухлини в мозку, але ти не вір. Це неправда. Пухлина, на моє теперішнє розуміння, це лихо, яке переслідувало мене давно і ось нарешті спостигло. Вона утворилася в тому місці, яке було пошкоджене при катастрофі, і, судячи з усього, це ж таки місце я забив об лід, катаючись у дитинстві на Круглому ставку. Саме тоді в мене сталося перше «прозирання», хоч навіть тепер я не можу пригадати його до ладу. А потім було друге, на ярмарку в Есті, перед самою катастрофою. Спитай у Сейри, вона напевне пам’ятає. Пухлина вразила саме ту ділянку мозку, яку я завжди називав «мертвою зоною». Як бачиш, так усе і обернулось. Отакою гіркою правдою. Бог… доля… провидіння… фатум… хоч як його назви, воно ніби простягає свою тверду, невблаганну руку, щоб знов зрівноважити шальки терезів. Можливо, я мав загинути в тій автокатастрофі чи ще раніше — отоді на Круглому ставку. І я певен: коли я доконаю те, що мені призначено, шальки терезів знову набудуть цілковитої рівноваги.

Тату, я люблю тебе. І що найгірше (гіршою може бути лише свідомість того, що розв’язати жахливий вузол, який затягся навколо мене, я можу, тільки вдавшись до зброї), то це розуміти, що я залишаю на твою долю й горе втрати, й ненависть тих, хто не має підстав убачати в Стілсоні нічого, крім добросердя й справедливості…

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит провадить м-р Елберт Ренфрю, помічник головного юрисконсульта комісії.

Перейти на страницу: