Читаем Ловець невинних душ полностью

«Привіт, я телефонував тобі кілька разів, але безперервно вмикається автовідповідач. У мене не так багато часу, тому одразу наведу перелік речей, яких мені бракує. Не вистачає мені твоїх холодних ніг, які шукають мене під ковдрою, коли ти лягаєш у ліжко. Бракує хвилин, коли ти даєш мені скуштувати щось із холодильника, аби впевнитися, що воно не зіпсувалося. І твого вереску, коли ти будиш мене о третій ранку, бо в тебе судоми. Не повіриш, але бракує мені навіть того, як ти береш мою бритву, щоб поголити собі ноги, нічого про це не кажучи. Узагалі тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення. Я кохаю тебе, Джинджер!»

В останніх Давідових словах вчувався стан справжньої гармонії. Такий, яким можуть похвалитися тільки метелики, сніжинки та окремі танцівники чечітки.

Сандра вимкнула мобільний.

— Я теж тебе кохаю, Фреде[8].

Щоразу, прослуховуючи це повідомлення, вона відчувала тугу. Ностальгію, біль, ніжність, але також страх. У цих останніх словах крилося запитання, але Сандра не знала, чи треба шукати на нього відповідь.

«Тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення».

Вона призвичаїлася до Давідових подорожей. То була його робота, його життя. Сандра завжди це знала. Інколи прагнула втримати його при собі, але доходила висновку, що повинна погодитися з його від’їздами.

То був єдиний спосіб змусити його повернутися.

Як фотокореспондент він їздив до найсуворіших місць на землі. Багато разів ризикував життям. Але таким уже Давід був, із такою вдачею. Мав побачити все на власні очі, без жодних фільтрів, до всього доторкнутися. Щоб писати про війну, треба було відчути запах диму пожеж, упевнитися, що кулі свистять по-різному залежно від того, куди поцілять. Він ніколи не згодився б на пропозицію жодної популярної газети, щоб працювати тільки для них, хоч би як його вмовляли. Не припускав, що хтось міг би його контролювати. Сандра навчилася відганяти найгірші думки, ховати страх у глибині свідомості. Намагалася жити нормально, вдаючи, що вона дружина звичайного робітника або чиновника.

Між нею й Давідом існувало щось на кшталт неписаної угоди, яка передбачала різні дивні, символічні особливості поведінки. То був їхній спосіб комунікації. Інколи Давід надовго затримувався в Мілані, і їхнє життя потроху налагоджувалось. А потім якогось вечора Сандра поверталася додому й заставала його в кухні, де він варив свій фірмовий раковий суп із додаванням принаймні п’яти видів овочів, який подавав із солоним печивом. У цьому він був неперевершений. Але таким способом він також повідомляв її, що завтра поїде. Вони вечеряли як завжди, розмовляючи про все й ні про що, він намагався її насмішити, а потім ішли до спальні й кохалися. І наступного ранку вона прокидалася сама. Його могло не бути протягом тижнів, інколи місяців. Але одного дня він повертався й усе починалося знову.

Давід ніколи не говорив їй, куди їде. За винятком останнього разу.

Сандра допила вино за одним духом. Вона завжди відганяла думку, що з Давідом могло статися щось погане. Він ризикував. Якщо мав загинути, то на війні або від руки якогось злочинця, справу котрого розслідував. Вона не могла змиритися з думкою, що це сталося таким банальним чином.

Вона вже вирішила відігнати ці думки, коли задзвонив мобільний. Сандра подивилася на екран: номер невідомий. Була майже одинадцята.

— Я розмовляю з дружиною Давідa Леоні? — говорив чоловік, з особливим німецьким акцентом.

— Так. Хто це?

— Мене звуть Шалбер, я працюю в Інтерполі. Ваш колега. — Сандра сіла прямо, протерла очі, а чоловік додав: — Перепрошую, що телефоную так пізно, але тільки зараз знайшов ваш номер.

— І не могли зачекати до завтра?

У слухавці пролунав веселий сміх. Шалбер, хоч би яким він був, мав хлопчакуватий голос.

— Вибачте, але це сильніше за мене. Коли мене непокоїть якесь запитання, я мушу його поставити. Бо не спатиму цілу ніч. З вами такого не буває?

За чоловіковим тоном Сандра не зрозуміла, чи ворожий він, чи просто зневажливий.

— Чим можу допомогти? — спитала коротко вона.

— Ми відкрили досьє стосовно смерті вашого чоловіка, і мені треба дещо прояснити.

Сандра похмуро відповіла:

— То був нещасний випадок.

Імовірно, Шалбер сподівався це почути, тому відповів спокійно:

— Я читав рапорт поліції. Зачекайте хвилину. — Сандра розібрала звуки: шелестіння карток, які він гортав. — Тут написано, що ваш чоловік упав із п’ятого поверху, але помер за кілька годин через травми та внутрішню кровотечу. — Він зупинився. — Припускаю, що вам тяжко. Тяжко змиритися із цим.

— Не уявляєте як, — відказала Сандра холодно й розлютилася за це сама на себе.

— На думку поліції, пан Леоні опинився на тому будівельному майданчику, бо з висоти був чудовий краєвид і він хотів зробити світлину.

— Так і було.

— Чи ви бачили те місце?

— Ні, — роздратовано відповіла жінка.

— Ну а я там був.

— І що ви хочете сказати?

Мовчання Шалбера тривало надто довго.

— «Кенон» вашого чоловіка розбився під час падіння. Шкода, що ми не побачимо цього знімка.

— Відколи це Інтерпол працює над справами про смерть через нещасні випадки?