Донато Каррізі

Ловець невинних душ

7:37

Мертвий розплющив очі.

Він лежав навзнак на ліжку. Кімната була біла, залита денним світлом. На стіні просто перед ним висів дерев’яний хрест. Чоловік придивився до своїх рук, що лежали вздовж тіла на чистому простирадлі.

Здавалося, вони належать не йому, а комусь іншому. Він підвів одну — праву — і підніс до очей, щоб краще її роздивитися. Відтак торкнувся бинтів на своїй голові. Він усвідомив, що поранений, але не відчував болю. Тоді повернувся й поглянув у вікно. Побачив нечітке відображення свого обличчя на склі. Цієї миті його охопив страх. Він поставив собі запитання, яке його засмутило. Навіть гірше — він усвідомив, що не в змозі дати на нього відповідь.

«Хто я?»

П’ять днiв тому

0:03

Зважаючи на адресу, це було за містом. Через мерзенну погоду й кепську роботу GPS, який зовсім не допомагав знайти шлях, вони дісталися цієї віддаленої місцини за півгодини. Якби на початку під’їзної дороги не висів маленький ліхтар, можна було б подумати, що тут ніхто не живе.

Швидка поволі просувалася через занедбаний сад. У світлі блискавки з мороку виринали вкриті мохом статуї німф і понівечених венер із пошкодженими руками. Фігури, застиглі у вишуканих позах, наче вітали їх безтямними посмішками. Ніби танцювали на місці.

Стара вілла здавалася безпечним притулком посеред бурі. Усередині не світилося, проте двері були прочинені. Будинок чекав на них.

Їх було троє. Моніка, молода лікарка-інтерн, яка тієї ночі чергувала у відділенні швидкої допомоги. Тоні, фельдшер із великим досвідом у надзвичайних ситуаціях. І водій, який залишився в машині, поки Моніка й Тоні попри бурю рушили до будинку. Перш ніж зайти досередини, вони голосно попередили імовірних мешканців про своє прибуття.

Ніхто не відповів. Тож вони ввійшли.

Повітря в приміщенні було застояне, у тьмяному помаранчевому світлі від ламп можна було розгледіти довгий коридор із темними стінами. Праворуч були сходи, що вели на другий поверх.

У найдальшій кімнаті хтось лежав.

Вони поквапилися туди, щоб допомогти, й опинилися в кімнаті з меблями, накритими білими чохлами. Не накрите було тільки понівечене крісло посередині, навпроти старого телевізора. Власне, усе в цьому приміщенні тхнуло старизною.

Моніка зупинилася біля чоловіка, що лежав на підлозі. Він важко дихав. Дівчина покликала Тоні, який ніс реанімаційний комплект.

— Ціаноз, — констатувала Моніка.

Тоні впевнився, що дихальні шляхи чоловіка вільні, тоді приклав до його рота мішок Амбу[1], а Моніка посвітила в його очі ліхтариком.

Непритомному було щонайбільше п’ятдесят років. У смугастій піжамі, шкіряних домашніх капцях і халаті, з кількаденною щетиною й тонким скуйовдженим волоссям, він мав занедбаний вигляд.

В одній руці чоловік стискав мобільний, із якого зателефонував до швидкої, поскаржившись на сильний біль у грудях.

Найближчою була клініка Джемеллі. Виклику присвоїли червоний код — це означало, що справа потребує невідкладної допомоги, — і черговий лікар зв’язався з екіпажем найближчої швидкої.

Ось чому Моніка тут.

Вона побачила перевернутий стіл, а поряд розбиту чашку, розлите молоко й крихти печива — усе змішане із сечею. Мабуть, чоловікові стало зле під час перегляду телепередачі й він напудив у штани. «Класичний випадок», — подумала Моніка. У людини середнього віку серцевий напад, і зазвичай, якщо ніхто не покличе допомогу, труп знаходять уже тоді, коли сусіди відчувають сморід. Але на цій віддаленій віллі все могло бути інакше. Якщо він не мав близьких родичів, то минули б роки, перш ніж хтось помітив би, що з чоловіком щось сталося. Хай там як, Моніка була переконана, що ситуація типова, тому їй було його шкода. Принаймні аж поки вони не розстебнули піжаму, щоб зробити масаж серця. На грудях у чоловіка були витатуювані два слова.

«Убий мене».

Лікар і фельдшер вдали, що не помітили цього. Їхнім завданням було врятувати життя. Але від цього моменту їхні рухи стали напружені.

— Насиченість знижується, — сказав Тоні, перевіривши рівень кисню на приладі.

Повітря не доходило до чоловікових легень.

— Треба інтубувати трахею, бо він помре. — І Моніка дістала із сумки ларингоскоп, умостившись над головою пацієнта.

Коли вона нахилилась, фельдшер зміг краще роздивитися приміщення. Аж тут дівчина помітила в його очах спалах, збентеження, і причини на те не зрозуміла. Тоні був професіоналом і бачив різні ситуації, та все-таки щось його налякало. Щось позаду Моніки.

Усі в лікарні знали історію молодої лікарки та її сестри. Ніхто з нею про це не розмовляв, але вона бачила співчуття та тривогу на обличчях колег, коли вони дивилися на неї й запитували себе, як можна жити з таким тягарем.

Зараз схожий вираз з’явився на обличчі фельдшера, але водночас в його очах можна було прочитати жах. Моніка обернулася й побачила те саме, що й Тоні.

У кутку кімнати лежав роликовий ковзан, наче вісник пекла.