Читаем Легенди Старокиївські полностью

Коли Геракл попрощався з королем бебриксів Аміку-сом й подався у дальшу путь, донька Амікусова, Пірена, закохана до героя, покинула дику оселю свого батька¹ й ніким не помічена, схована серпанком дружньої ночі, подалась самітною мандрівницею за Гераклом. Щоб здалека бачити того, кого вибрало її юне серце. Щоб хоч від людей чути про відгуки слави героя.

— Бути порошинкою на його путі,— тільки бажала. Порошинкою, якої, може, хоч колись тінь богатирська торкнеться…

Таж як було Пірені догнати Геракла, коли Амікус обдарував свого гостя єдиними в світі кіньми?.. Не відали вони втоми, не потрібували відпочинку і в найстрімкіших гірських стежках, як сарни гірські, раду собі давали.

Вже доходили сили Пірені, коли напали на неї в хащах дикі звірі. І сконала королівна бебриксів з найменням Гера-кловим на устах. Таж таким коханням безмежним те слово її останнє згучало, що зворушило й кам’яні скелі. Вони все далі і далі це зітхання любові передавали, аж докотилася його луна і до Геракла. Здалося героєві: у смертельній небезпеці на поміч його Пірена кличе. І кинувся на бистрих конях своїх. Таж знайшов тільки криваві останки.

— Пірено! Нещаслива Пірено!.. — вирвалось з Геракло-вих уст.

Тільки тепер зрозумів, як кохала його Пірена. А він байдуже пройшов, може, коло щастя свого?.. І заплакав Геракл — богатир:

— Пірено!.. Бідна Пірено!..

Та й поховав тіло на березі озера, у підземній печері. А щоб хижі звірі не рознесли кривавих останків, нагромадив на гріб скелі. І, знеможений працею та смутком, заснув у підніжжя гір, що з того часу навіки звуться Піренеї.

Довгий був сон Гераклів. Сном-бо підсильнюють боги смертельників, коли на болість їхню людські потішення не вистачають.

Впряжені ж у колесницю Гераклову, коні — дар короля бебриксів — випасли всю траву з підніжжя Піренеїв та й подалися світами, шукаючи нових пасовиськ.

І снилося Гераклові, що він у прегарній країні¹³. По луках весняних морем широким розлилася ріка Бористенос. Білі хмарки перловими кораблями над нею ясним небом пливуть. Земля ж — квітом ніжним, срібним зі споду, фіаловим зсередини — вкрита, та таким гарним, що очей від нього відвести не хочеться. І що більш дивиться на чарівні ті квіти Ге-ракл, дужче сном солодким його розморює. Не дурно ж сном-травою, чи сон-зіллям звуть ті весняні квіти на Бори-стені¹⁴.

Коли прокинувся Геракл, серце його горіло бажанням пізнати ту країну. Оглянувся — коней нема. Кликав — не звиклі ще на голос нового пана, не ідуть коні на поклик. І пішов пішки Геракл розшукувати свою згубу.

Про кохання Пірени, про тяжкі праці свої та про те, як зло і кривду у світі переборювати, роздумував Геракл й незчувся, як до Понта Евксіна дійшов. А коней нема й нема, марно розпитує про них зустрічних…

На світі ж уже весна розквітає. Прекрасна вона на берегах Евксінських, вся зарум’янена квітом мигдалевих дерев.

Горді Таврійські скелі на ту юну красу позирають, але не зворушує вона їх, як не зворушують неприступних й хвилі Евксінські, що до підніжжя їх устами припадають.

Таж за таврійську весну чарівніша, за скелі понадбережні серцем твердіша розквіла на Таврійській землі красуня Ме-люзина. Сиротою жила. Мати вмерла, даючи їй життя, батька ж Мелюзини не бачив ніхто: вдовою від ворогів, що мужа її вбили, прийшла на Таврію мати Мелюзини, втікачка, за цілий скарб свій лише дитину ненароджену маючи.

Сиротою вбогою на світ Мелюзина прийшла, пастуш-кою-вівчаркою красунею виросла. Таж не було хлопця, який би не зітхав по красуні вівчарці, який би Мелюзину дружиною назвати не хотів. Але хвилями прибою розбивалась туга юнацька об гордість завжди самітньої Мелюзини.

Ані подруги не мала красуня, щоб звичаєм дівоцьким звірятися їй зі своїх мрій.

— Всі — не рівня Мелюзині-красуні! — нарікало юнацтво.

— Ані серед зір не має Мелюзина посестри-подруги! — дивувались дівчата.

Немов з єдиною лише громовицею приятелювала гарна пастушка.

Ледве затьмариться небо, вівтарями офірними закуряться верхів’я гір, мевою лине Мелюзина, отару свою до безпечної печери загнавши. Гірською орлицею квапиться скельними стежками, щоб з верхів’я гір милуватися бурею. Аж очима з радощів виблискує, дзвінкими перлами сміх розсипає.

— Вихор — мій милий! Буря — приятелька моя… — з викликом кидає юнакам і дівчатам. Сама ж додає в духу: — І сам Зевс-громобійця мій татко! Іншого-бо не знаю.

Аж старі люди горду красуню остерігали:

— Стережись, дівчино! Небесний грім не виграшка, забава. Голос то богів, що до людей промовляє!

— Власне з богами й любо мені бути! Не з комахами по-земськими! — гордо підносить голову Мелюзина. Та й закликає до бурі: — Суджений мій! Інший за людське плем’я! Непереможний, за весь рід поземський міцніший! Де ж ти забарився? Поквапся! Бо ж тільки людина я й відквіте краса моя марно… А шкода її!

В серці ж ховала думку: «Коли б надпоземська сила зберегла мені молоду вроду мою навіки, — й щастя б своє за те віддала!..»

І в мандрах своїх з отарою шукає зілля-коріння, в чарах таємних вправляється Мелюзина, щоб красу зберегти…