Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати, — перейняла Ларта від Фойбоса срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити. Вміє й торпанів степових об’їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить. Руно овече пряде. А що матір’ю роду смертельного стала, — вівтарі богам ставити почала, офіри на них — і запальні, і в пахощах, — приносити, дітям-внукам щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.

Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом володіти. І турботи його — не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі лишився?

Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона — жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів…

Глибокою, ясною пошаною — як вода глибока прозорою, — стало палке кохання. І пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо, спокійно… Ніжність солодко — трохи сумно — сповнює вщерть серце Бористеніди. Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання.

І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що природу тваринну людську й бож-ську мала… Нових друзів-приятелів нині Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків випалених з глини всміхається. Вони-бо помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м’ясу в’яленому, рибі сушеній.

— Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! — по шкурах пухнатих, прикривках вовняних оглядається.

Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати… Але що?..

А з долини — від річки — спів солов’їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки при місяці виводять.

І раптом віджила в Лартиній пам’яті давнина — коли й сама вона річною дівою була, скарб таємний сторожила,

— Золото дам дітям роду свого! — раптом полум’ям з серця вибухло. Що недоля людська в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі… є лише дітки-вну-чатка. Тож і від кого їм кривда може прийти!

І знайомими ходами підземними подалась Ларта-бабуня.

Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою… От і кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час їхній прийшов…

— Все-бо земне є землею! — притакує Ларта головою посивілою. І раптом знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу, світла сяйливого, що лоно земне осяяло.

— Це — вогонь, що у серці земному палає! — думкою Лартиною лише. — І, як серце тепле тварині, дає дихання життя землі… Ой, як добре дати це дітям моїм!..

А золото сяє… червонавими вогниками миготить — немов кров’ю побризкане, по новій крові тужить.

І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:

— Все — своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти!

Гладить золото Ларта, відблисками його не натішиться.

Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього…

— Швидше: набрати! Щоб і там — на поверхні земській при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися…

Немов доброго тура, впольованого на плечах тягла, — змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, ім-шеддю вкритими, привалила.

Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористен-старець — як ніч темний, — стоїть, руки ламле, головою сивою хитає:

— Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама — ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий, — багатий! — манитиме, кров’ю-сльозами його заливатиме… Доню ж ти, доню моя!..

Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ра-ди шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота — жінка і мати.

І розбилась об водяну гладину праматір Ларта… на бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши…

З хвиль же — скелі вийшли, над водою зіп’ялись, Дніпро стіною кам’яною — порогами — перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути від ока та рук людських скрити.

І плаче Дніпро-Борисген, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплюючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нагаданого й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором кріпким боронячи…

Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:

З неба на щастя їхнє упав!..

МЕЛЮЗИНА