Читаем Легенди Старокиївські полностью

Нагромаджуючи хмиз та суховій, щоб працю збирачам топлива полегшити, притомився Антоній старечим тілом. Сів на стовбур, торішнім буревієм звалений. Вдалині — хащі в небесному тиркизі легкими хмарками стають. Умитий росою, теплий вечір ряботить голосом деркачів, місяць уповні знерухомів над землею, соловіїв заслухавшись. Нема ж бо кращих соловіїв за дніпрових! Недалечко мале джерело ледь-ледь дзюрчить свою вічну пісеньку, мов з дрімоти. Мрія світом ширяє, душа ж Всесвіту з пут матерії увільняється, стає вся прозора та ясна…

З глибокої кишені своєї ряси витяг Антоній веретено й став сукати нитку. Здавна наложив на себе цей «послух»: прясти на монастирські потреби. Не хтів діткнути образою ані того найменшого з братів-слимачків, даючи йому працю жіночу. Йому ж вона у взорюванню не перешкоджала. «Послух» — найтяжчий-бо й для найдужчого мужа той, що бере його на себе чернець: сталу боротьбу з кволістю людською, панування над самим собою. А щоб за любов до братії ченці не вихвалювали свого ігумена, Антоній вкривав свою смиренність таємницею ночі. Бо ж справно сказав той, що сказав: «Того, що для людської слави досить, для Бога мало єсть…»

Рівно тягнеться нитка, срібним павучком крутиться веретено, співаючи свою ледве чутну пісеньку. Таж ось зненацька до тієї пісні вплітається інший голос, криштале-во-прозорими, шкляними дзвіночками дзвонить. Чи ж би то желва так красно намиста розплітає? Чи ж таки це та «печерна пустинниця», що й, світами мандруючи, з своєї келії не виходить, такі трелі виводить?

Підніс Антоній голову: в білі облитих квітом черемх маячить предивна постать. Немов дівчина прегарна, біло-зеленава, неначе з пахучого квіття виростає, з ним злита. А з очей її небесна глибінь дивиться, сяйвом усіх зірок мерехкотить. В її обличчі вся весняна краса втілена.

Гойдається дівчина на білих галузях черемхи, золотим гребенем ясне волосся своє, немов місяшним промінням переплетене, розчісує, а сама без слів, мов птах, виспівує. Таж стільки туги в тім співі безслівнім, що й самому пустинникові самі собою сльозами очі заходять. Мелодія так за душу бере, немов її з тіла виймає.

Та не звонпив ігумен Антоній, й не здивувався понад міру.

«Хто ж бо знає всі ті істоти, що їх з хаосу первозданного створила десниця Всемогутнього?!»

І прй вітав чернець своїм звичаєм істоту невідому.

— Всяке дихання най славить Господа! — затримався на хвилинку та, мов у монастирі за минулого ігуменування, й запитує: — Чого собі бажаєш, дитино Божа?

Про мару-спокусу й думка в старого ченця не прокинулась, глибокий-бо й певний був мир Антонієвої душі.

А красуня в черемхах відзивається людським голосом і мовою зрозумілою:

— Я, отче добрий, звуся Лосна. Не тілесна я, дух. З країни далекої, найгарнішої, де нарід Расенів проживав за часів минулих. Таж, як цей білий квіт, — притягла до себе оберемок черемхового квіття, — переквів і осипався нарід той, що мене звав «богинею місяця». Я ж блукала світами, нової батьківщини собі шукаючи. І от, сподобалась мені країна ця, місяцем зеленим улюблена, співом соловіїним мережана. Ніде інде не знайшла я таких розспіваних красних мі-сяшних ночей, прохолодних і лагідних, пахучих і замріяних, — ніде інде не бачила я. І лишилась я тут. Одначе щастя й радості не знаю. Бо ж доля землі цієї, доля смутна, що її в прийдешніх довгих добах прочуваю, тяжко засмучує мене. Вся вона в сум тяжкий заплетена, вся кров’ю людською скроплена, вся боротьбою й зрадою братньою прогаптова-на… Тому і я не смію тут нікому з’явитись, ні перед ким показатись: хто спів мій почує, той вже до самої могили журби з себе не скине. Бо ж мало, майже нема в добі цій на всій землі тутешній таких, щоб як ти, отче чесний, мир повний в душі своїй мали. Тільки-бо при них, що в спокою ясному, глибокому й непорушному перебувають, об’явитися можу. Тільки ті можуть почути спів мій без шкоди, а я в тім спокою втопити можу свою відвічну журу.

Антоній відложив своє веретено й уважно слухав красуню Лосну. А вона показує старцеві гребінь свій і продовжує:

— Бачиш: розчісую коси свої, боюсь згубити волосочка з голови моєї. Мала б я давнім звичаєм расенів-етрусків обрізати волосся своє на знак смутку-жалоби. Та не підноситься на те рука моя. Бо ж знаю я: міцні ланцюги приковують кривду-біду до землі цієї. Зате згоду та любов до ближнього, що єдиним рятунком для неї є,— ту тримає лише єдина волосина. А що ж, як саме в косах моїх та волосина міститься?

Антоній підніс правицю й благословив хрестом діву Лосну: