Читаем Легенди Старокиївські полностью

І, наслідуючи рух, Марійка підносить ручку з фіалками, скільки може — догори й розтуляє пальчики. Фіалки падають ароматними краплинами найдорогоціннішого пурпуру, того фіалового «тричі барвленого», що був у Візантії ознакою тільки єдиного василевса…

Братія враз підвелась на рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері — точної копії тієї «Влахернської Оранти», що прикрашає царгородський фонтан. Прогомоніла, відспівала дужими чоловічими голосами «молитва по насищенню». Від братії відокремився диякон Анастасій, з рук брата Спиридона-просфорника прийняв різьблену дерев’яну тарелю з «Богородичною просфорою», що сьогодні була з чорного борошна, як годиться на Благовіщення у великому пості. Рівними, поважними рухами людини, що звикла ходити біля вівтаря й довкола палаючих ставників, Анастасій, вклонившись ігуменові, підійшов до образа Пречистої.

МІСЯЧНА ПРЯЖА

«Взбранній воєводі побідительная…» Заколивалась розколисаними хвилями урочиста мелодія гімну Богородиці, зложеного Візантією в подяку Пресвятій Діві, що визволила їх від набігу буйної Київської Русі-України, яку не спиняє ані грізна лють чорного Понту Евксінського.

Анастасій, вклонившись «Влахернитисі» урочистим рухом офірування, помалу тричі раз за разом підніс вгору таріль з просфорою, як наказував робити в кожне Богоро-дичне свято лаврський устав.

Так-бо ж чинили святі апостоли по успінню Пресвятої Богородиці на знамення, що вона й з небесі-небес ділить з ними «хліб ангельський».

Звуки прекрасного гімну завмирали, розпливаючись, як водяні кола на поверхні води, всмоктуючись в товстезні стіни трапезної. На мить в трапезній запанувала тиша. Велика, майже порожня світлиця з назнаком іконостасу «в головах», з довгими, чистими столами, дихала миром і спокоєм. Лише ледве чутно черкали по круглих, товстих шкляних віконцях — був то дар князя Ізя слава — повні весняних соків віти дерев, розгойдані вечірнім вітерцем, тим, що то приносить весну, кидаючи її — витужену — хвильками до спраглої землі. Здавалось: до миру монастирської трапезної просяться з теплого присмерку душі, що й по смерті не знають спокою, бо ж за свого земського життя занадто відгонили його від себе.

Ігумен благословив таріль з просфорою в руках Анастасія та великий келих з вином, що тримав перед ним брат Лука — економ.

По «возношенню панагії» після трапези «на підкреплен-ня бренного тіла» слідувала євангельська «агапа» для зміцнення духа любові й милосердя. Ігумен узяв часточку «роздрібленої» пучками брата Спиридона просфори й передав таріль першому з «соборних старців», що з них складалась монастирська рада. Ті ж — з рук до рук передавали просфору далі, доки не дійшла до останнього з братів-по-слушників, жартома званих «слимаками». Так само — один по одному — всі напились з келиха. Ченці країни, що лише прокидалась з присмерку варварства, повторювали посвят-ний жест лицарів святого Грааля.

Монастирський день, власне, закінчився. Лишилось ще перед нічним відпочинком кожному переглянути своє сумління, щоб на цім «іспиті» доглядати: чи не притаїлось десь у куточку душі затінення, що затемнювало ясність мо-нашого дня. Відбувалась «кульпа».

Чернець за ченцем проходив перед ігуменом, приклякнув і визнавав свої денні провини. Легкі, звичайно. З тяж-ких-бо розв’язувала тільки сповідь.

— Спізнився на молитву…

— Розлив оливу, доливаючи лампаду…

— Зломив свічку…

— Розбив старий жбан… — злітало тихо з монаших уст. Голова покірливо схилялась під благословляючою правицею ігуменовою:

— Бог простить, синцю!

— Да простить і помилує! — тихим хором щоразу приєднувались всі ченці, що стояли півколом.

Раптом міцний, кремезний юнак — брат Сергій — схилився аж до ніг Антонія. Не міг виринути з повені сліз, що залила йому серце й обличчя. Припав головою до білих небарвлених дощок підлоги, знищений душевною мукою.

— Отче! Нема наймення провині моїй. Не можу більше терпіти! — вибилось із плачу й зітхань Сергія: — Серце ж моє таке затверділе, що з позавчора ношу в ньому ту провину свою…

Так. Аж від позавчора міг жити Сергій, маючи чорну пляму на душі! Ще-бо ранком того, тричі нещасливого дня бачив новик, як ігумен, по звичаю, власного рукою сам становив просфори й воду на віконця келій «затворників» лаврських, тих, що зажива самі себе замуровали, прагнули тяжкого «схимного подвигу» — мовчання й самоти. Опівдні, замітаючи доріжки між келіями братів, розсипаними близько одна від одної, але не споєними одним дахом, Сергій побачив, що просфора на віконці отця Арефти не діткнута. «Славою Ісу-совою» окликнув затворника, таж отець Арефта не відповів: «Навіки слава» — тих одиноких слів, що міг їх вимовляти.