Не знімаючи ланцюжка, Ленґдон трохи відхилив двері. Він побачив худорляве і втомлене обличчя. Гість був неймовірно худий, у синій, з вигляду офіційній уніформі.

— Можна ввійти? — запитав поліцейський.

Ленґдон завагався, почуваючись непевно під пильним поглядом незнайомця.

— А про що, власне, йдеться?

— Мій капітан потребує вашої консультації в одній приватної справі.

— Як, зараз? — здивувався Ленґдон. — Вже за північ.

— Чи правда, що цього вечора у вас була призначена зустріч з куратором Лувру?

Ленґдон ураз почувся якось дуже незатишно. Він і справді домовлявся з поважним куратором Жаком Соньєром зустрітися ввечері після лекції, але той так і не з’явився.

— Так. Звідки ви знаєте?

— Ми натрапили на ваше ім’я в його щоденнику.

— Сподіваюся, з ним усе гаразд?

Поліцейський тяжко зітхнув і пропхав у щілину дверей миттєвий фотознімок.

Побачивши, що на ньому, Ленґдон заціпенів.

— Цей знімок зроблено менш ніж годину тому. В Луврі.

Розглядаючи фотокартку, Ленґдон за кілька секунд відчув, як його первинна відраза і шок поступаються місцем щирому гнівові.

— Хто міг таке зробити!

— Ми подумали, що, можливо, ви допоможете нам відповісти на це запитання, зважаючи на вашу обізнаність у символах і те, що ви планували зустрітися з ним.

Ленґдон уважно вивчав фотографію, до безмежного жаху тепер додався ще й якийсь благоговійний страх. Це було щось страшне і водночас дуже дивне, воно навіювало тривожне відчуття — десь він уже таке бачив. Понад рік тому Ленґдон теж одержав фотокартку з трупом і теж до нього звернулися по допомогу. Через добу у Ватикані він ледь не розпрощався з життям. Це фото було зовсім інакше, однак щось у цьому всьому видавалося дивно знайомим.

Поліцейський подивився на годинник.

— Мій капітан чекає, месьє.

Ленґдон його майже не чув. Його погляд усе ще був прикутий до фотокартки.

— Цей символ і те, що тіло в такій дивній...

— Позі? — підказав поліцейський.

Ленґдон кивнув, відвів нарешті очі від фото і відчув, як по шкірі пробіг холодок.

— Не уявляю, хто міг таке вчинити.

Поліцейський спохмурнів ще більше.

— Ви не розумієте, месьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цій фотокартці... — він помовчав. — Месьє Соньєр зробив це сам.

Розділ 2

За милю від готелю велетенський альбінос на ім’я Сайлас, шкутильгаючи, увійшов до розкішного особняка на вулиці Лабрюйєра. Пасок із шипами — «волосяниця» — що його він носив на стегні, вп’явся йому в тіло, а проте душа співала, сповнена почуття виконаного обов’язку перед Господом.

«Біль — це благо».

Увійшовши, він швидко оглянув передпокій. Нікого. Тихо піднявся сходами, щоб не розбудити співмешканців. Його спальня була відчинена — тут ніхто нічого не замикав. Він увійшов, безшумно причинивши за собою двері.

Кімнатка мала спартанський вигляд: гола дощата підлога, простенький сосновий комод, у куті грубе рядно, що служило йому ліжком. Тут він короткочасний гість, однак уже багато років з милості Божої він мав схожий притулок у Нью-Йорку.

«Бог дав мені дах над головою і мету в житті».

Сьогодні Сайлас відчув, що нарешті почав віддавати борг. Він швидко підійшов до комода, витягнув з нижньої шухляди мобільний телефон і набрав номер.

— Слухаю, — відповів чоловічий голос.

— Учителю, я повернувся.

— Говори, — наказав голос, у якому чулося задоволення.

— Усі четверо — покійники. Три сенешалі... і сам великий магістр.

На мить запала тиша, наче на тому кінці молилися.

— То, як я розумію, ти довідався все, що треба?

— Усі четверо розповіли те саме. Незалежно один від одного.

— І ти їм повірив?

— Усе так сходиться, що це не може бути збігом.

Співрозмовник полегшено зітхнув.

— Чудово. Кажуть, це братство дуже ревно береже свої таємниці, і я боявся, що нічого не вийде.

— Страх смерті — потужний стимул.

— Що ж, сину, розкажи мені те, що я повинен знати.

Сайлас розумів: інформація, яку він добув від своїх жертв, справить величезне враження.

— Учителю, всі четверо підтвердили, що існує той самий clef de voûte... легендарний наріжний камінь.

Він почув, як Учитель затамував подих.

— Наріжний камінь. Точнісінько, як ми й здогадувались.

За легендою братство створило своєрідну карту з каменя — clef de voûte... або наріжний камінь — це була плита із вигравіруваними на ній вказівками, як відшукати найбільшу таємницю... інформацію настільки потужну, що задля її охорони, власне, й існувало це братство.

— Тепер, коли цей камінь уже в нас, — мовив Учитель, — то лишився один, останній крок до мети.

— Ми ще ближче до неї, ніж ви думаєте. Камінь тут, у Парижі.

— У Парижі? Не може бути. Це надто просто.

Сайлас розповів усе, що трапилося того вечора.... як усі його чотири жертви за мить до смерті відчайдушно намагалися врятувати своє нечестиве життя, продавши таємницю. Кожен розповів Сайласові ту саму історію — що наріжний камінь хитромудро захований у потаємному місці всередині одного зі старовинних паризьких храмів — церкві Святої Сульпіції.

— У Божому храмі, — вигукнув Учитель. — Як вони з нас глузують!

— Вони глузують з нас століттями.

Учитель замовк, наче насолоджуючись тріумфом. Нарешті мовив: