— Зачекай, — вимовив повільно. — Я скажу все, що знаю. — Після цього він заговорив, ретельно добираючи кожне слово. Безліч разів він тренувався розповідати цю брехню... щоразу благаючи Бога, щоб йому ніколи не довелося нею скористатися.

Коли він закінчив, ворог самовдоволено усміхнувся.

— Точно. Саме так сказали й інші.

Соньєр сполотнів. «Інші?»

— Їх я теж знайшов, — насмішкувато кинув велетень. — Усіх трьох. Вони підтвердили те, що ти щойно сказав.

«Неможливо!» Діяльність куратора й особи трьох його сенешалів1 були майже такою ж священною й непорушною таємницею, як і та Давня таємниця, яку вони оберігали. Соньєр зрозумів: його сенешалі, дотримуючись суворого правила, розповіли перед смертю ту саму брехню. Це було частиною домовленості.

Нападник знову навів пістолет.

— Коли ти помреш, правду знатиму тільки я.

«Правду. — В одну мить куратор збагнув увесь жах свого становища. —Якщо я помру, правду буде назавжди втрачено».

Він інстинктивно роззирнувся, де б сховатися.

Гримнув постріл, і Соньєр відчув пекучий біль — куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць... змагаючись із болем. Повільно перекотився на спину і крізь ґрати подивився вгору на свого нападника.

Той тепер цілився йому в голову.

Соньєр заплющив очі, думки закружляли в шаленому вихорі страху й каяття.

Глухо клацнув порожній патронник, звук луною віддався в коридорі.

Соньєр розплющив очі.

Незнайомець поглянув на свій пістолет майже з цікавістю. Сягнув по другу обойму, а тоді наче роздумався, вдоволено зиркнув на Соньєрів живіт:

— Тут я вже зробив усе, що треба.

Куратор подивився вниз на себе. Кілька дюймів нижче від грудей на білій льняній сорочці залишилась дірка від кулі з кривавою обідкою. «Шлунок». Ох, краще б він уже відразу влучив у серце. Соньєр свого часу був на війні в Алжирі, тож йому не раз доводилося бачити цю жахливу повільну смерть. Він житиме ще з п’ятнадцять хвилин, доки шлунковий сік не просочиться в грудну порожнину і повільно не отруїть його зсередини.

— Біль — це благо, месьє, — сказав незнайомець.

І пішов геть.

Залишившись сам, Жак Соньєр знову подивився на залізні ґрати. Він у пастці, і двері неможливо буде відчинити ще принаймні двадцять хвилин. Доки його знайдуть, він уже буде мертвий. Але страх, що стиснув йому серце, був значно більший за страх смерті.

«Я мушу передати таємницю».

Намагаючись підвестися, він бачив перед собою трьох убитих побратимів. Подумав про покоління, що були перед ними... про місію, яку їм усім довірено.

«Неперервний ланцюжок знання».

І от раптом, попри всі перестороги... всі заходи безпеки... Жак Соньєр виявився єдиною ланкою, єдиним володарем однієї з наймогутніших таємниць за всі часи.

Тремтячи, він звівся на ноги.

«Я мушу знайти спосіб...»

Йому не вийти з Великої галереї, і на землі є лише одна людина, якій він міг би передати естафету. Соньєр обвів поглядом стіни своєї розкішної в’язниці. Найславетніші у світі полотна, здалося, усміхалися до нього, як давні друзі.

Переборюючи жахливий біль, він закликав собі на допомогу всі сили і всю' винахідливість. Знав: неймовірне завдання, що постало перед ним, потребуватиме кожної миті, яку йому ще залишилось прожити.

Розділ 1

Роберт Ленґдон насилу пробудився.

У темряві дзвонив телефон — незнайомий металічний звук. Полапки знайшов нічну лампу й увімкнув. Мружачись від яскравого світла, Ленґдон побачив розкішну спальню у стилі Ренесансу з меблями епохи Людовіка XIV, фрески ручної роботи і величезне ліжко з червоного дерева.

«Де я, чорт забирай?»

На жакардовому халаті, перекинутому через спинку ліжка, він побачив монограму ГОТЕЛЬ «РІТЦ» ПАРИЖ.

Туман потроху розсіювався.

Ленґдон узяв слухавку.

— Алло!

— Месьє Ленґдон? — пролунав чоловічий голос. — Сподіваюсь, я не розбудив вас?

Нічого не розуміючи, Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. 00:32. Він спав лише годину і відчував смертельну втому.

— Це консьєрж, месьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. Він запевняє, що це терміново.

Ленґдон усе ще не міг прийти до тями. «Гість?» Погляд його натрапив на зім’ятий аркуш на тумбочці.

запрошує

на вечір із РОБЕРТОМ ЛЕНҐДОНОМ,

професором з релігійної символіки

Гарвардського університету

Ленґдон застогнав. Вечірня лекція зі слайдами про поганську символіку, приховану в стінах Шартрського собору, вочевидь, припала не до смаку кільком консерваторам серед аудиторії. Якийсь правовірний учений, мабуть, пішов за ним слідом до готелю, щоб з’ясувати стосунки.

— Мені шкода, — відказав Ленґдон, — я дуже втомився і...

— Але, месьє... — не відступався консьєрж, перейшовши на настійливий шепіт. — Ваш гість — важлива персона.