Читаем Холодний Яр полностью

Проїхавши ще пару кілометрів, полк став у балці. Командир під'їхав до наших підвід і наказав розв'язати нам усім ноги. Потім, тикаючи нагайкою, наказав Андрієнкові, Рудому й Онищенкові злазити з возів і відійти набік. Онищенко сам злізти вже не міг. Було дивно, як він ще жив з простріленими грудьми, бо другу добу рана не була перев'язана. Його зсадили і попід руки повели до товаришів, що стояли вже на полі. Став як камінний, з високо піднесеною головою, не ворухнувши ні одним м'язом на лиці. Кілька кіннотчиків, заїхавши їм з плечей, зняли рушниці.

Почувши стук затворів, Андрієнко і Рудий глянули в наш бік:

— Прощавайте, товариші! Хай живе Україна! — Сухий тріск стрілів у плечі, і хлопці впали, підкосившись в колінах. Лише Онищенко ще хвилинку стояв, хоч я бачив, як закурилося порохом з брудного кафтана місце на спині, куди попали кулі. Потім впав рівно, не зігнувшись. Один кіннотчик зіскочив з коня і почав винятою шаблею проколювати по кілька разів трупи — для певности. Командир повернув конем і махнув нагайкою.

— Злізай тепер ти.

Спускаю з воза ноги, та він сміючись затримує.

— Сиди-сиди! Це я жартую. Ви ще удвох поживете, щось цікавого оповісте нам, виж — офіцери...

Старшинські документи, що їх знайшли при нас, відтягували на якийсь час смерть. Командир сподівався, що ми дамо цінні відомості.

Щось тваринне в грудях раділо, що життя ще не обірветься зараз. Щось інше жалкувало, що кінець відволікається, що нас чекають ще фізичні й душевні тортури. Все рівно мушу померти — так кращеб отут... з хлопцями. Ноги знову скрутили телефонним проводом. Кругом підводи їхали кіннотчики. Про втечу не було що й мріяти.

Ще було далеко до вечора, коли полк шкодуючи перемучених маршем на виручку Ново-Миргорода коней, став на ночівку в селі Володимирці.

В цьому селі стояв наш полк під час зимового походу. Було це тоді добре зорганізоване й озброєне, національне свідоме село, та... велика кількість спалених хат свідчила, що воно вже «умиротворене».

Знявши з підвід, вкинули нас пов'язаними до «холодної» при сільській управі. За дверима стало кілька вартових червоноармійців. За стінами на дворі теж чути було кроки вартових. Лежачи із Зінкевичем на вогкій долівці, шепотом обмірковуємо положення, та надаремне шукаємо якогось пляну утечі.

Пізно увечері зайшов до нас начальник місцевої совітської міліції, до «компетенції» якого, очевидно, належала наша «в'язниця». Оглянувши нас при світлі принесеної лямпи, заговорив голосом, в якому відчувалось чомусь співчуття.

— Ви їсти не хочете, хлопці?

Їсти не хотілося, хоч другий день не було нічого в роті, але страшно хотілося пити. На прохання Зінкевича перед тим дати нам води червоноармійці відповіли лайкою і сміхом. Кажемо начмілові, що хочемо пити. Червоноармійці заявили, що відро в управі порожне, а ходити по воду для бандитів вони не мають заміру.

Полаявшися трохи з ними, начміл пішов. Через кілька хвилин повернувся з гладущиком холодного квасного молока. Коли він сказав, щоби розв'язати нам руки поки хоч нап'ємося молока, червоноармійці категорично відмовили і стали нападати на начміла, що він «бандітскій батько». Тикнувши начальникові караулу свій білет члена комуністичної партії, начміл поміг нам сісти і, ставши на коліна, напоїв по-черзі молоком. Коли я спрагненими устами жадібно пив з його рук, то ані йому, ані мені не могло, звичайно, прийти в голову, що кілька місяців пізніше ми ще зустрінемося. Раненько полк вирушив. Разом з нами їхав заступник голови єлисаветградського ревкому, який приїздив чогось до Володимирки. Коло полудня ми були вже в Єлисаветграді.

Проїжджаємо через заповнену народом площу. На високій трибуні, оратор — картавий жидок — надриваючися, «підбадьорує настрої» у маси в зв'язку з наступом поляків і української армії з заходу. «Ревкомщик», переговоривши з командиром, відділив нашу підводу і під охороною кільканадцяти червоноармійців під'їхав з нами до трибуни. Коли попередній оратор скінчив свою промову, він виліз на трибуну й оповів юрбі, що «непереможна» червона кіннота розбила й знищила вчора банду Холодного Яру, яка... «грабувала у селах останню скотину і одежу, вбивала невинних бідняків і т. д.». Показуючи рукою на нас, закричав своїм московсько-волжським «говорком», що ми ті, на чиїх руках ще не засохла кров організатора єлисаветградського комітету компартії Пірка, та що вони відплатять кров'ю за кров не тільки нам, а й всім «бандитам» на Україні[7].

Частина юрби (особливо жиди) вороже загомоніла. Почулися викрики, щоб нас зараз же розстріляти. Та у більшості в очах світилося мовчазливе співчуття. Міське населення знало вже, що на мові більшовиків значить слово «бандит».

Коли ми від'їхали з площі, «ревкомщик» сказав червоноармійцям, щоб везли нас просто до чека, а він із ревкому зараз зателефонує туди в чому справа.

Під'їжджаємо до великого поверхового будинку з написом: «Єлісавєтградская Уєздная Чрезвичайная Комісія».

На стіні червоною фарбою вимальований другий напис: «Чека — глаза і уші совєтской власті. Она всьо відіт і всьо слишіт!»

На брамі варта з кулеметом.