Читаем Холодний Яр полностью

Наша лава піднялася і, пустивши три десятки гранат, припала до землі. Ворожі крила, що сягали далеко поза нас, в цей мент вирвалися на одну лінію з нами, підставляючи себе під кривавий вогонь наших кулеметів. Коли розвіялися вибухи, кругом по степу розбігалася на всі сторони кіннота.

Коли б в цей час привітала їх ззаду вогнем група Чорноти! Але вона не давала про себе знати. Мимоволі в душу залазив страх — що з нею?

По степу бігали коні без верхівців. Бігали червоноармійці, які утратили коней. Атака коштувала червоних не менше як сорок вбитих і ранених.

Не гаючи часу рушаємо дальше, до лісу.

Кіннота, знову зібравшися, рушила вслід за нами. На обрії з'явилися тачанки з кулеметами, які, очевидно, спізнилися, об'їжджаючи село дорогами. Під'їхавши на постріл, кіннотчики і тачанки засипали нас градом куль. За короткий час ми мали трьох убитих і двох важко ранених, які застрелилися на наших очах, не бажаючи обтяжувати собою нас. За хвилину був ранений в литку Соловій. Перев'язавши рану поверх одежі, продовжував строчити з «Люїса».

Затримавшися, відганяємо вогнем тачанки, перебивши в одній коней. З посеред ворога виривається вперед кілька верхівців і, підскочивши досить близько, зіскакують з коней. Цільними стрілами «з коліна» кладуть, одного за одним, трьох наших. Потім я довідався, що то були «братки» — кубанські козаки. Юнак Мітя, що йшов поруч мене, підкосився і впав з широко відкритими застиглими очима. Обернувшися, бачу як червоноармієць в кубанці наладовує рушницю, готовлячи до другого стрілу. Ставши на коліно, беру його на мушку. Вбивник Міті впадає навзнак. За кожне наближення ворог платить трупами, але й наша лава неустанно рідіє. Кіннота оточила нас широким кругом, намагаючися відрізати від лісу, який вже виднівся. Знемагаючи від втоми і спеки, проходимо під градом куль кілометр за кілометром. Один за одним впало два брати Отамасі. Впав з перебитою кістю в нозі Йосип Оробко. Затримую лаву і наказую двом хлопцям нести його — ліс вже не далеко. Йосип заперечуюче крутить головою.

— Ні-ні! не можна, не треба... Рятуйтесь самі, хлопці, самі. Як зостанеться хто живий — вітайте Галичину.

Починаю вговорювати його, та Йосип підносить свого «Стаєра» і пострілом в скрань припиняє розмову.

З наближенням лісу ворог насідає сильніше.

Ще кілька жертв, ще трохи зусиль і, розігнавши вогнем тих, що заскочили нас від лісу, зникаємо в густому чагарнику. Одинадцять чоловік, із них кілька легко ранених.

Відпочивши і зробивши перев'язки, добираємося до лісничівки за кілька кілометрів.

Тут безпечно. Поївши хліба з молоком, непомітно поснули всі під ожередом соломи. Прокинувся я вже з скрученими назад руками. Хтось стріляв. Хтось кричав.

Під ожередом лежало два убитих наших і один убитий червоноармієць. Зінкевич, Андрієнко, Рудий і Онищенко були вже зв'язані. Як потім виявилося, хлопець з лісничівки, коли ми поснули, привів червоних, що охороняли Капітанівську цукроварню.

Під вечір ми, зв'язані телефонним дротом, були вже в Ново-Миргороді, з якого вдосвіта виступили переможцями. Коло ревкому лежало до ста трупів червоних, вбитих нами у місті і в степу.

Командир полку, з яким ми мали бій, зустрів нас «привітливо».

— Молодці хлопці! Добре билися! Як би мені такий полк — за місяць всіх бандитів виглушивби на Україні. Будем своїх ховати — сам вас над могилою постріляю.

Попід вози, на яких ми лежали, бігав з револьвером в руці наш старий знайомий — начміл, життя якому я обстоював у Розуміївському лісі.

Заслинившися від злості, він лаявся і бив револьвером раненого в груди Онищенка.

— У-у — бандіти! Сам всєх постреляю! Його осадив командир.

— Слишишь, начміл! Брось храбріться с св'язанимі! Нєбось, когда у ніх в руках бил — штани в руках дєржал...

Побачивши мене, начміл «зрадів».

— Вот! Вот етот тоже за старшого бил — меня разстрєлять хотел... Попался — сволочь!

Було якось гірко-смішно і... соромно перед Чорнотою.

Виявилося, що відпущений нами увечері начміл добрався до села, взяв підводу й, поспішивши до волості, викликав по телефону з Єлисаветграду цей полк кінноти.

З розмов у таборі він здогадався, що збираємося напасти на Н.-Миргород. Ця кіннота і баталіон піхоти на підводах були вислані на виручку Н.- Миргородові.

Знявши з підвід, завели нас до будинку, у якому примістився штаб кінноти. Онищенко був на лісничівці ранений кулею в груди навильот і, стративши без перев'язки багато крови, ледве йшов.

Через пів години взяли нас на допит. Командир полку, в якому відразу можна було розпізнати офіцера-москаля, поводився з нами досить чемно. Зате воєнком, рудий жидок з жирними червоними губами і гнилими зубами, верещав, як божевільний і скакав до нас з револьвером.

Кажемо, як умовилися дорогою, що ми самостійна партизанська група, але командир сміючись показав нам посвідку з печаткою Холодного Яру, яку знайдено в портфелі Зінкевича. І у мене, і у Зінкевича забрали документи, які виявили, що ми були старшинами в українській армії. Не добившися від нас чогось для нього цікавого, командир десь поїхав, залишивши нас під «опікою» воєнкома.