Читаем Холодний Яр полностью

— Та як! От навіть до вас трохи подібний...

Усміхаюся, забуваючи про обережність.

— А може то я?

Івась скептично оглядає моє обросле обличчя.

— Ні — той був повніший, молодший. Його чекісти по дорозі застрілили, як до Петлюри у зв'язок їхав.

— А щож сталося з усіма ватажками Холодного яру?

— Що? Погинули. А то як інакше. Боролися ж бо до останнього. Декого піддурили чекісти — захопили. Була чутка, що отут, у Києві — самі дострілялися — у чекістів зброю видерли.

— Тай Василь Чучупака сам застрілився, як оточили його москалі на Кресельцях. — Одізвався другий. — Я ще малий був, а пам'ятаю як сьогодні, як того дня їхав він з кіннотою на Кресельці. Кінь під ним вороний — змій!

— То не кінь був — дурню — а кобила. Зірка називалася. Вона ж і в могилу звела. А як мав застрілитися — то кричав: «Готов нових борців, Холодний яре!» Атож... Я хоч не з Мельників — так мені батько оповідав. Був козаком у Холодному Яру.

— Ну і як, — усміхаюся до комсомольців, — готовить Холодний Яр нових?

Хлопці лукаво усміхнулися.

— Атож! Чому б не готовив!

— А за що вас забрали?

Знову лукаві посмішки.

— А от — казна за що... Задурно.

— А таки ж бо й задурно, — одізвався один, що досі мовчав.— Як би не співали та не базікали в осередку чого не слід, то й досі б усе добре було.

— А чогож ви, хлопці, у комсомол ішли?

Хлопці здивовано витріщили очі.

— Як то чого?! Таж і зброєю можна вчитися володіти, тай до шкіл усяких скоріше достанешся... А нам що! Язик поломиться, як Сталіна пославословим чи Маркса почитаєм? На паради з червоними прапорами ходили, а по кутках заховані жовто-блакитні мали.

Хлопці, пригадавши щось, зареготалися.

— Приїжджають до осередку паркомці з чекістами — бібліотеку чистити. Ідеологічно-шкідливі твори Троцького та Бухаріна забрати з бібліотеки. Випорожнюють шафу, а під книжками прапор: «Воля України-або смерть!» Вирачили баньки — по-о-ті-і-ха!

— Секретаря ячейки та ще трьох у Черкасах «пад стєнку» поставили, а нас усіх — на Соловки — білі медведі пасти...

Шкода, хлопці. Треба було обережніше. І Україні б ви придалися, як загориться, — тай Соловки — не мама.

Хлопці не журилися.

— А нам що! Хіба ми — то вже усі?! І без нас в Україні знайдеться кому на рушниці заграти. У нас он скільки попалили, скільки народу вигубили, — а й то ще знайдеться народу не на один полк. А хіба Чигирин — то вже все?! Он чуєте, що «служба» поспівує...— кивнув комсомолець убік кількох червоноармійців, що, збившись у гурток під стіною «звіринця«, тихо співали «А вже років десять, як козак в неволі...«

Одізвався комсомолець, що досі слухав мовчки, мрійливо дивлячись на стелю:

— А нам на Соловки, як накидають японці з еропланів рушниць, як підем звідтіля на Москву, аж затріщить. Там же тепер друга Україна. Народу нашого — сила тьменна. Поженемо Сталіна у Дніпрі топити...

Було вже за північ. Дозорець давно кричав у визірку, щоб припинити співи й розмови. Та його резонно відсилали до чортової матері й ще дальше. Все таки «звіринець» помалу заспокоювався.

Потомлені в'язні засипляли. Йду і я на своє місце. Намагаюся заснути, та хіба заснеш, переварюючи в думках нові вражіння. Сусід храпів.

Обережно ступаючи між тілами по долівці, підійшов до мене не старий ще, хоч оброслий по самі очі бородою, чоловічина в селянській одежі. Як я розмовляв із чигиринськими комсомольцями, він мовчки лежав поруч і пильно вглядався в мене запалими вимученими очима. Пізніше відвернувся і не звертав вже уваги.

Добравшись до мене, нахилився і потягнув за ногу сонного Вітьку. Той зірвався і витріщив на нього своє єдине око.

— Чого тобі?!

Незнайомий простягнув йому щось завинуте у газету.

— На тобі, братішка, півбуханця хліба, кусок сала, десяток папірос і машеруй спати он там, на моє місце. Там тобі й мішок підстелений.

Не довіряючи ще, що йому не сниться, голодний Вітька вхопив дорогоцінний пакунок, кафтан, і поскакав на вказане місце. Незнайомий кинув на бетон свою свитку і ліг навзнак. Прислухавшись, чи спить другий сусід — повернувся до мене.

— Не упізнаєте, пане Залізняк?

— Ні. Та й я зовсім не Залізняк.

— Так-так. Важко пізнати... Змінився чоловік... Заріс ще до того... Оті хлопчаки — хоч не раз мене малими бачили, розмовляв не один зо мною тоді — тепер теж не впізнали. А я з ними у Черкасах довгенько сидів.

Вдивляюся у нового сусіда. Голос був знайомий, щей як знайомий...

— Так не упізнаєте... А миж з вами ще у Кам'янці разом були і в одній землянці зимували. Я - С... Тепер інакше називаюся. Обхоплюю його за шию.

— Друже! То ти живий! — Оповідай як там дальше, без мене вже, було?