Читаем Холодний Яр полностью

Знову бій коло вікон. Ті, що мають рушниці — стріляють; хто не мав — посідали на коридорі й розмовляють собі, якби зовсім не їх смерть дожидала.

Із чотири години «війна» серед Києва йшла. По одному переставали стріляти і ставали попід стіну. Один, такий похмурий, що стріляв найуважніше — обернувся.

— Чого перестали?

— Один набій залишився... — відповідають з усіх боків.

Зняв рушницю з підоконника.

— Чорт! А про товаришів — забули?! Ну, та я ще маю три набої... Чотири кулі в револьвері...

— Я для себе сам приховав — одізвався один із тих, що розмовляли і показав рушничний набій.

Похмурий відійшов від вікна і став у куті.

Вставали і підходили по одному.

Цілувалися з похмурим.

— Пращай, Андрію...

— Пращай, друже! Куди хочеш?

— Чоло...

Вистрілив у чоло.

Підходить другий.

— Пращай! Куди бажаєш?

— Серце...

Вистрілив у серце.

Вистрілив зайві набої з рушниці й револьвера. Залишилося ще декілька, що не мали зброї.

Розвів руками:

— Ну, а ви, хлопці, вибачте... Загарячкувалися — не залишили для вас. Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти.

— Ну, отамани, — усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, — ставайте. Хай я хоч раз вами покомандую. Загородній! У тебе револьвер?

— Револьвер і одна...

—Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

Розцілувавшись із тими, що залишилися, та між собою — станули посеред коридора парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них — два найстарші отамани Холодного яру, за ними останні. Кожний держав однією рукою свою рушницю за спуск — другою направляв сам дуло товаришевої рушниці собі в серце.

— Ну — готово? — радів чогось Похмурий, — Увага! Живе Україна! Раз! Два! Три!

Рівненька сальва — і шістнадцять трупів впало на підлогу.

Ті, що залишалися, забрали від мертвих рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх, кинулися їм назустріч з кольбами. Порозбивали кільком голови, та ті, знаючи, що набоїв уже не мають, не стріляли, пов'язали таки живими. Побили сильно. Увечорі забрали до льоху. Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров. Вночі вивезли усіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі — чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ГПУ закопує.

Улучивши хвилину, розпитую Фіму Салганіка подрібніше, як виглядав «похмурий». Нема сумніву... Чорнота. Вічна пам'ять, побратиме!

Грудень 1930 року. Пересильна камера, так званий «звіринець» у київській Лук'янівці. Під стелею маленькі вікна, грубо заґратовані, щей затягнуті густою залізною сіткою. Грубезні мури стін, стеля — мокрі від видихів і випарів півтори сотні людей. Жадних ліжок там чи прічів не було. Був вогкий холод залізо-бетонової підлоги, а на ньому в перемішку сиділи й лежали різного віку селяни, що йшли на Соловки за колективізацію, робітники, арештовані за «опозицію» й «агітацію» проти влади, професори університетів і червоноармійці, священики, інженери з фабрик, злодії з темних завулків міст, «шкідники», контрреволюціонери, «соціяльно небезпечні» і т. д.

Лежу в куті на шинелі, кинутій на вогкий бетон. Поруч мене Вітька Одноок — винницький злодюжка-уркаган із безпритульних, що втратив десь у бійці з міліцією одне око. В старих калошах на босу ногу, в дірявому кафтанику поверх брудної білизни — йде на... Соловки. Вдячний мені за декілька дрібниць-прислуг у винницькій тюрмі, Вітька радий услужити мені на кожному кроці, — готовий віддати мені свій кафтаник і лежати на холодному бетоні в одній білизні. Його «агітації» завдячую, що «еліта» «звіринця» — злодії й грабіжники, які, по праву сильного, захопили кращий кут камери — вшанували мій семилітній тюремний стаж і відступили «панське» місце під стіною. Все таки з одного, а не з усіх чотирьох боків штовхають, з одного, а не з усіх боків воші лізуть.

Я в дорозі солідно перестудився, трясло. Приємно було притиснути гарячу голову до мокрого холоду стіни.

Середину камери займало чотири десятки молодих селянських хлопців — комсомольців із Чигиринщини. Їхали на Соловки за... петлюрівщину. Голосно жартували, співали козацьких дум і пісень, що в них так кохалася Чигиринщина. Заспівали щось, від чого у мене серце тьохнуло. Співали не дуже складно уложену пісню-думу про... Холодний Яр. Згадували в ній Чучупаків, Деркача, Петренка, Пономаренка, Чорноту, Залізняка...

Не втерпівши — встаю і лізу між хлопців поговорити. Довідавшись, що я «петлюрівський» старшина — услужливо підстелюють мені дві свитки. Оглядаю обличчя — може яке знайоме.

— Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний Яр. Я за кордоном зустрічав людей, що були там. Цікаві речі оповідали... А ви може з тієї місцевости?

— Егеж. Та з тієїж. А тож із якої!

— І пам'ятаєте, як там бої були? Бачили Чучупаку, Деркача, Чорноту, Залізняка?

— А тож! Чому б не бачили!

— Я Деркачеві по тютюн до дядька Семена бігав...

— А я Залізнякові прислужував, коня годував, як він хворий до Мотриного манастиря приїхав...— одізвався барвистий комсомолець.

Вглядаюся в обличчя, щоб відшукати в ньому риси малого Івасика.

— А як він виглядав?