Читаем Холодний Яр полностью

Терещенко спробував відпекуватися, та Хмара від свойого рішення не відступив.

Щоб не прогаяти з трудом здобутої віддалі від червоних, не затримуємося довго на відпочинку. Вирушаєм із села на Схід і, поблукавши по лісових і полевих дорогах, беремо курс на Захід. Червоні того дня нас не догнали, можливо що й слід згубили. Та другого дня підвечір, відпочивши вже цілої пів ночі, зіткнулися, між Немировом та Брацлавом, з новим полком ворожої кінноти. Видно був теж поінформований про «бандитів» у будьоновках, бо не задовольнившись тим, що ми, порозмовлявши, мирно розминулися з його роз'їздом, ув'язався за нами. Та, чи не був певний своїх сил, чи не мав певности, що ми не свої — до бою не рвався. Йшов слідом, заховуючи всі міри охорони себе. Щоб відірватися від нього, робимо знову довший нічний марш. Рано, коло містечка Красного, під'їжджаєм до високої могили полковника Нечая, що стоїть при дорозі. Їдучи попереді коло Хмари і Терещенка, оповідаю їм історію, що чув її колись у Красному. На тій старій могилі славного козацького ватажка стояв новий хрест-пам'ятник. Не був то пам'ятник Нечаєві. Місцевий поміщик — поляк, на землі якого стояла могила, завіщав перед смертю, щоб поховали його на Нечаєвій могилі. Ну й поховали. Поставили, хрест, що за життя його ще собі дідич приготовив. Другого ранку знайшли тіло поміщика на полі коло могили, а могила засипана і хрест нерушений — все на місці. Пішла чутка: — Нечай викинув... Не приймає у сусіди. Хто знав, чиїх то рук робота — мовчав. Поховали там само вдруге. Вдруге «Нечай викинув«. Поховали втретє — поліція варту поставила. Вночі почало щось лякати, поліцаї втекли, а «Нечай — втретє викинув»... Тоді рідня, для святого Спокою і щоб волю покійного не дуже нарушити, поховала дідича біля могили, а хрест із написом так на могилі й залишився.

Як порівнялися з могилою, Хмарі забагнулося вилізти на неї, оглянути хрест. Полк затримався. Видряпуємося на Нечаєву могилу цілою пачкою, та там відразу зацікавив нас не хрест, а що інше. За могилою лежав притаївшись хлопець, в старенькому кожушку, з-під якого виднілися ноги у штанях із англійського військового сукна й дірявих чоботях.

Спускаємося до нього.

— Ти чого тут лежиш? Хто ти такий?

— Я звідціля, з Красного. Ходив до сестри у село. Ночував там — тепер вертаються.

— Ой, мой, брешеш! Вимова у тебе полтавська, а чоботями своїми ти вже здалека б'єш... Покажи документи!

— Я не брав із собою. Далебі, товариші, — я із Красного.

Це, нечуване на Поділлі «далебі», видавало його походження з головою.

— Чого ти сховався за могилу?

— Бачу — кінниця їде, думав, що банда яка. Сховався, щоб кожушка та шапки не забрали...

— Маєш при собі зброю?

— Ні, не маю нічого, прошу дивіться! — розщепнув хлопець кожушину, одягнену на саму брудну сорочку. Ми вп'яли очі у щось, ще нами не бачене: на поясі штанів був ґудзик. Звичайний, великий металевий ґудзик із... українським гербом - тризубом. Серця наші тьохнули... Дезертир з української армії! Зараз будемо знати, що з нею! Той ґудзик, що не існував ще як емблема регулярного війська за наших часів — засяяв для нас стома сонцями.

Хлопець, зауваживши до чого ми приглядаємося, зблід і певно проклинав у душі ту годину, коли не звернув уваги на ґудзик, забув його відрізати й пришити інший.

Хватаєм хлопця за руки і тягнемо, переляканого, на дорогу і до полку.

— Ти петлюрівець? Ідеш із-за кордону? Признавайся, брате, — не бійся! Ми ж свої! — Партизани!

— Ні, товарищі! Далебі, ні! Я від сестри...

На шляху показуєм старшинам і козакам той ґудзик на штанах. Ізскакуючи з коней, всі розглядали його, як найбільшу в світі рідкість. Розгублений хлопець не міг, певно, переварити в своїй голові, чого «будьоновці» так тішаться, побачивши дурний ґудзик, відрізаний від плаща і пришитий за відсутністю іншого до штанів. Вістка про ґудзик на штанях передавалася з уст до уст по колоні. Під'їжджали глянути на нього із дальших чот і трійок.

Холодноярський бурлака Худолій, полтавець, під'їхавши, приглядався не до ґудзика, а до обличчя його власника.

— Як би морда трішки грубша була — чисто мій товариш з Костя Гордієнка полку... А може то ти Грицю — тільки схуд?

Гриць закліпав очима, потім вчепився в Худолія, стягнув його з сідла й розревівся в його обіймах. Розговорившись, Гриць упізнав ще не одного козака й старшину з інших частин, що разом з гордієнковцями були на фронті. Переконавшись, що ми не червоні, радів нам не менше, ніж ми йому. Заморозивши бідного Гриця — розглядаючи при розщепнутому кожушку його ґудзик — направляєм свою нетактовність. Знайшлася в кобурах чарка міцного самогону — загрітися, знайшлося сало-хліб. Дріжачи від зворушення, Гриць заїдав чарку і голод, а ми стояли біля нього і кожний лякався в душі запитати його про те, що нас мучило. Нарешті Терещенко, що нервово куйовджив свою велику чорну бороду, відважився.

— Слухай но, козаче... Ти давно з війська?

— Як з Ланьцута втік — третій тиждень.

— Ну... і як там наше військо? Що поробляє? Серця у нас тьохнули, завмерли...

— Ну, та інтерноване... У таборах.