Читаем Холодний Яр полностью

Була неділя, чи якесь свято — народ саме виходив із церкви, як зупинилася коло неї карита з Махном. Спираючись на костур і підтримуваний під руку дружиною, «батько» висів і на очах юрби селян-богомольців віддав земний поклін перед церквою. Потім казав собі закликати церковного старосту і, винявши з кишені жменю золотих п'яти і десятирублівок, висипав їх у пригорщу старости.

— На святий храм від раба божого Нестора... Хай батюшка молиться за успіх нашої селянської зброї. Староста — сивий дідуга — із сльозами в очах поцілував рамено «вождя селянської армії». Хрестилися й зідхали навколо баби.

Стримуючи нечемні усмішки, приглядаємося зблизька до тієї комедії. Анархіст «батько«, бо анархіст, не признає анархія ні Бога ні церкви, та... «раб Божий Нестор» знає по чому бублики в Одесі, знає на якій струні українському дядькові заграти...

Представляємося «батькові» і отримуєм запрошення прийти до штабу, затримається Махно у Рівному довше, матиме тут засідання воєнного суду.

За півгодини ми у п'ятерьох сиділи в хаті, де примістився штаб Махна і розмовляли з «батьком«. Не було з нами Копача, що як старий приятель Махнової дружини, що знав її ще з Пісчаного Броду, розмовляв із нею в другій хаті, не було і Бараніва, що не бажав собі з Махном розмовляти і руки йому подавати.

При розмові розглядаю уважно легендарного «батька«. Невисокий зріст, «поетична» чуприна, обголене землисте обличчя — вимучене й хворобливе, як у сухітника. Непоказна постать, лише в запалих очах поблискувало щось, що робило його божищем махнівської орди, що давало йому необмежене право деспотичне розпоряджатися життям і смертю всіх разом і кожного підвладного зокрема. В розмові «батько» чувся певно, може аж занадто певно, але те «занадто» не виглядало гротесково. Вичувалося, що цілий Махно — це клубок розшарпаних нервів, загнузданих міцною волею. Тридцятилітній «вождь селянської армії», що його «академіями» було дванадцять років царської каторги, про справи боїв і походів говорив, до речі, тоном фахівця. Зате в політиці мішав горох з капусткою. Гасла і думки, що їх висувала сама стихія українського села, перемішував із гаслами й думками теоретичного анархізму, запозиченими, очевидно, у «золотоустих» стовпів російської партії анархістів — Воліна, Аршінова, Барона та інших. Вилякані большевиками з московського Олімпу, вони знайшли собі неспокійний притулок у революційно-воєнній раді «наполеона» українських степів.

— Скільки тепер, батьку, війська маєш? — недискретно запитав Чорнота.

»Батька» питання не вразило.

— Під Кримом мав більш двадцяти тисяч. Частину червоні роззброїли та розстріляли. А то розбіглися по хатах, поки знову покличу. Отут, двома шляхами йде може півшоста тисячі. А ви що, може приєднатися хочете? Непотрібно. Я й цих розжену в різних напрямках. Тепер об'єднуватися в більші групи неможна. Розіб'ють. Треба шарпати червоних всюди невеликими відділами, не давати їм ніде спокою. До мене ось Маслак із полком донців від Будьонного перебіг. Так я його тільки десь під Києвом за Дніпро виведу і пошлю на Дон повстання робити.

Говорив це тоном, як би казав: «Ось виведу хлопця за ворота і пошлю до склепу за папіросами...«

— Вибач, батьку, за питання, — одізвався Хмара, — чому ти з червоними москалями проти білих об'єднувався?

— А мені що?! У мене засада бити білих, поки почервоніють, а червоних поки побіліють!

Хмара усміхнувся.

— Та то ми вже чули. А все таки лекше було б червоних бити, як би під Кримом фронт ще був.

— Наплювать мені на фронт! Ті дурні у Кремлі головою у вогонь самі лізуть. Ще рік такої політики і — будемо мати увні сто, тисячу селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону — всюди! Селянська революція — право кожнього народу, міста, села на улаштування собі життя по своїй вподобі. Мусить перемогти! А Врангеля треба було зарання підсікти, щоб положення не використав. Червона армія з Врангелем охоча була битися, а подивимося — як то буде на фронті з батьками і братами! Чи не посиплються на наш бік полки!

— Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?

— Вірю.

В цьому короткому «вірю» була дійсно тверда віра. Хто знає, як би «найбільший дурень» у Кремлі не змінив був круто того року внутрішньої червоної політики, чи не здійснилобся «батькове» віщування про тисячу внутрішніх фронтів. Якийсь штабовець доложив, що далека розвідка доносить про наближення будьонівців. «Батько» зневажливо махнув рукою.

— Вспієм. Босими кіньми ще довго слизгатися будуть. Голота... Коня не має чим перекувати, а у мене всі коні на енівських гвинтах.

— А деж ти, батьку, береш? — зацікавився Хмара.