Наступні дні не принесли відповіді. Я випросив паперу і ще раз написав до прокурора й попросив його вникнути в мою справу. Наступного ж дня був викликаний на допит. Обік Полевецького сидів чоловік у мундирі. Сірий колір мундира не дозволяв мені зрозуміти, чи це чекіст, чи військовий. Я вирішив, що то прокурор. Був він меншим за середній зріст, міцний, його округла, лиса, монгольського типу голова безпосередньо сиділа на сильних плечах. Мав він здоровий, трохи рожевий колір шкіри і вигляд людини, яка почуває себе фізично й душевно добре, наділена почуттям гумору та задоволена з того, що всі її органи функціонують добре. Полевецький звернувся до мене:

— Олександре Семеновичу, починаючи з сьогоднішнього дня, Вами займатиметься товариш Рєзніков. З мене досить, я більше не можу.

— Хіба слідство не закінчене? — запитав я Полевецького.

— Тепер усе почнеться по-справжньому, Олександре Семеновичу, — втрутився Рєзніков до нашої розмови. — Я приймаю вашу справу і можу запевнити, що я ще ніколи не брався до чогось, що не довів би до кінця. Будете говорити, Олександре Семеновичу, можу на тім покласти руку у вогонь. Я міцна людина, випущу з вас бебехи, але ви заговорите. Почнемо завтра.

Я звернувся ще раз до Полевецького:

— Громадянине слідчий, наскільки я знаю, згідно з карним кодексом слідство має бути закінченим протягом двох місяців, якщо тільки прокурор не продовжить цей термін.

— Уже продовжив, Олександре Семеновичу, і лейтенант Рєзніков вестиме слідство.

— Чи можу я побачити дозвіл?

Полевецький хотів відповісти, але до того не дійшло. Новий слідчий гримнув по столу так, що склянки задзеленчали.

— Нащо тобі той дозвіл? Чи ти в санаторії? Будеш робити те, що накажу.

— Я вважаю, що, будучи навіть звинуваченим, я маю право вимагати дотримання законів, які оберігають мене від свавілля.

Полевецький відповів:

— Після закінчення слідства ви матимите змогу ознайомитися з усіма документами, що стосуються вашої справи, у тому числі з дозволом на подальше продовження слідства.

Рєзніков підвівся. Жили на його чолі набрякли, обличчя стало темно-червоним. Було видно по всьому, що тон Полевецького йому не подобався.

— Ти хочеш вчити нас дотримуватись законів, суко, продажна курво? Поламаємо тобі кістки! Ти ще не знаєш, з ким матимеш справу! Але скоро взнаєш. Дійсно, коли визнаєш свою провину й здеконспіруєш свою організацію, тоді дамо тобі все прочитати і я сам буду слідкувати, щоб ти був під охороною права. Але для таких бандитів, як ти, що з-за рогу нападають на радянську владу й провадять боротьбу навіть тут, у нас існує тільки сила. Відчуєш це дуже швидко. Вранці вже почнемо. Побачиш, що це значить. Можеш тією думкою втішатись!

Він подзвонив, не питаючись Полевецького, й наказав мене відвести. Почався новий етап мого слідства.

За кожну п’ядь землі

Через два дні пополудні Рєзніков наказав мене привести. Коли я ввійшов, він саме снідав. Я давно вже не мав посилки від Олени й був дуже голодний.

— Сідайте, Олександре Семеновичу, хочете їсти?

Я відмовився. При спогадах про останній допит його ввічливість була мені огидною. Але Рєзніков був мудрим. Він розгадав причини моєї відмови й звернувся до мене лагідним тоном:

— Слухайте, Олександре Семеновичу, я мушу виконувати свій обов’язок. Між нами буде вестися боротьба, але я представляю тут інтереси держави. Я забов’язаний застосовувати всілякі засоби для того, аби примусити вас до капітуляції. Я не є потворою і мені гидко самому їсти, коли це бачить голодний. Поділимося.

Він підсунув мені два сандвічі, подзвонив і замовив для мене чай. Продовжувати відмовлятися означало б бути занадто принциповим. Чай був добрим. Звіддавна я вже пив саму лише гарячу воду.

Рєзніков запалив цигарку, зручно вмостився в кріслі й почав:

— Олександре Семеновичу, я не вестиму протокол. Хочу з вами порозмовляти і схилити вас до нашої оцінки вашого становища. Мусите здатися. Іншого виходу для вас немає. Ми сильніші й ви маєте це зрозуміти. Результат цієї боротьби для нас ясний, маю надію, що й для вас також. Опріч того, навіщо продовжувати боротьбу? Ми маємо засоби примусу, яким люди, такі як ви, не в змозі протистояти. Сиділи в нас набагато сильніші за вас, однак, усі зламалися. Чи хочете зруйнувати собі здоров’я, нерви, замість того, щоб зробити те, чого від вас очікуємо, — щиро зізнатися в усьому, й почати нове життя! Деякий час у в’язниці, а потім, як шанований громадянин, на службі в радянської влади.

— Громадянине Резніков, те, що ви кажете, не є для мене новиною. Мій попередній слідчий і начальник відділу казали те ж саме. Якби я хоч щось чинив проти радянської влади, я б зізнався вже давно. Я маю придумати свою провину, а я не хочу брехати радянській владі. Як радянська людина та як старий комуніст, вважаю, що я зобов’язаний казати чисту правду й лише правду. Я не думаю, що зроблю послугу вам чи радянській владі, якщо визнаю фіктивну провину.

— Ми не хочемо фікції, а хочемо лише правди. Хочемо, аби ви, нарешті, визнали свою належність до бухарінської організації.