Читаем Холодна Гора полностью

Улітку 1933 року я виїхав на два місяці за кордон. На той час я встиг відпрацювати заледве третину креслень, тож вирішив забрати їх із собою й продовжити роботу над ними під час відпустки. Маючи їх при собі, я міг ясніше оформлювати питання своїм приятелям-науковцям. Але забрати з собою ці папери було не так просто.

Довелося писати подання на дозвіл до Наркомату в Москву. Це подання мусило йди до ДПУ. Лейпунський на той час був у Москві й пообіцяв мені посприяти в цій справі. Спочатку ДПУ відмовило, але згодом під нашим натиском вони погодилися з умовою, що креслення будуть надіслані спеціальною поштою до радянського посольства у Відні, де я мав їх отримати.

Як я й боявся, папери прибули занадто пізно, і я не мав часу для їх вивчення й опрацювання з друзями. Єдине, що я встиг зробити, це забрати їх із собою на зворотному шляху до Харкова. А тепер, коли це все постало в моїй пам’яті, я не міг пригадати, кому віддав ті креслення. В таємний відділ? Ні, це я, напевне, запам’ятав би, оскільки ця процедура була дуже складною. До того ж я мав отримати відповідну довідку. Може, я віддав їх Юркові Рябініну, який також працював над ними. Ймовірно, це було саме так, але я нічого не пам’ятав. Чи, може, я полишив ці кляті креслення за кордоном?

Чи, бува, не в будинку своїх батьків? Не дай Боже, щоб це було так.

У цьому разі таємний відділ інституту, напевно, повідомив ДПУ про те, що я привласнив таємні документи, і з того часу за мною слідкували, як за шпигуном.

Наступного дня вранці я вирішив запитати Рябініна, чи, бува, не в нього ці документи. Але ж, Господи, то все дурниці. Ті папери, що є державною таємницю, являють собою креслення німецьких апаратів, і товариство Лінде має більш досконалі креслення у своєму конструкторському бюро. Що тут таємного? Можливо, сам факт, що в Радянському Союзі перемалювали апаратуру, щоб її скопіювати? Можливо, це є порушенням патентних прав або умов угоди з фірмою Лінде? Але ж, щоб передати німцям компрометуючий матеріал, мені досить було б — якби я дійсно був шпигуном — зробити фотокопії креслень, а самі оригінали повернути до таємного відділу.

Якщо ж я полишив ті креслення у Відні, то це могло статися тільки з тієї причини, що я забув їх у суматосі від’їзду. Але як ДПУ сприйме таке невинне пояснення? Та й чи слід мені згадувати про цей факт? Скоріше за все, вони про це нічого не знають, і я лише завдам собі шкоди.

Я залишив інститут і пішов додому в стані глибокого неспокою.

Ліг у ліжко й робив безуспішні спроби заснути. Якщо я спраді полишив ці креслення за кордоном, то це вже серйозно.

Наступного ранку я пішов до інституту, щоб побачити Юрка Рябініна. Його не було. Заглянув до бібліотеки й почав переглядати останні технічні журнали. Чи варто згадувати про це при Рябініну?

Я був певен, слушно чи ні, що останні дні я був під таким пильним спостереженням, що зміст будь-якої моєї розмови відразу дійте до ДПУ. До того ж Рябінін не належав до моїх друзів, в інститутському конфлікті він відігравав ворожу роль, був на боці Давидовича, і я навіть не був певен, чи не є він інформатором ДПУ. Якщо ж ДПУ не знає про ту історію, то моя розмова з Рябініним може навести їх на слід. Мабуть, ліпше мені промовчати.

Об 11-ій я знов мав бути в Полевецького. Повільно тягнувся час. Мій неспокій зростав. На хвильку я зайшов до лабораторії Лейпунського. Лейпунський рідко бував тут удень, бо в цей час він віддавався інститутським справам. У лабораторії був Гоутерманс, який закінчував виміри з рухомою стрічкою, щоб устигнути скористатися радоном до того, як він остаточно розпадеться. Радон йому раз на тиждень доставляли з Ленінграда. Лічильник, що рахував частки, нерівномірно тріскотів. Дивно, але той звук заспокоїв мої нерви. Гоутерманс бадьоро розповів мені про останні новини в галузі фізики.

Він завжди вів розмову в такий спосіб, ніби відкриття законів природи було цікавою грою. Слухаючи його, завжди складалось враження, що всі фізики світу становили собою одну невелику сім’ю блискучих людей, які забавляються проблемами всесвіту на зразок хобі. Ніколи в розмові Гоутерманс не збивався на пафос і тільки висміяв би думку про те, що ці дослідження здійснюються для прогресу людства.

Я полишив його й подався до ДПУ, щоправда, трохи зарано.

— Сідайте ось тут і пишіть свої зізнання, Олександре Семеновичу, маю сподівання, що сьогодні скінчимо.

— Не маю що писати, громадянине слідчий.

— Пишіть свої зізнання, бо вже пора.

— Не маю що писати, громадянине слідчий.

— Пишіть, хто вас завербував.

— Ніхто мене не вербував, громадянине слідчий.

— Ви що, втратили розум? Чи дійсно вважаєте, що викрутитесь, чи переконаєте нас?

— Громадянине слідчий, усе, що тут діється, є для мене загадкою.