Читаем Холодна Гора полностью

…Спочатку він був шахтарем у Донецькому басейні, відвідував робфак, вступив до партії і згодом його було прийнято до аспірантури УФТІ. Він не був особливо здібним до науково-технічної роботи, але в партійній роботі був на своєму місці. Був милим і симпатичним у поводженні з людьми. Мав вигляд молодого студента, а не збюрократизованого директора. Робітники й техніки на будівництві його поважали. Був трохи зам’яким як на наші тверді часи. Після мого арешту він потрапив під важкий тиск ДПУ і був змушений дати свідчення проти мене та викласти наші з ним інтимні розмови у спотвореному й перекрученому вигляді. Під час очної ставки з ним я бачив, що він сам собі копає яму. Його свідчення проти мене, що були внесені до протоколу, послугували підставою для звинувачення його самого як ворога народу. Під час очної ставки я був пов’язаний і нічого не міг зробити, аби його врятувати. Через кілька місяців його було також заарештовано.

Тим часом я декілька разів намагався добратися до Лейпунського. Він щоразу був зайнятий. Я ж хотів від нього довідатися про те, що вирішив Мазо. Мені здавалося, що Лейпунський мене уникає.

Зрештою я вирішив запитати його напряму. Зустрівся я з ним в його лабораторії.

— Олександре Іллічу, я хотів би з вами поговорити, але не тут.

— Прийдіть до мене через півгодини до директорського кабінету.

Я застав у нього Шубникова.

— Зачекайте хвилинку, Алексе, зараз я звільнюся.

Коли Шубников вийшов, я сів за стіл навпроти нього.

— Олександре Іллічу, маю враження, що останнім часом ви мене уникаєте. Я розумію чому, але я не можу не поговорити з вами про це.

— Алексе, ви кажете дурниці! Хоч би навіть я й хотів, то не міг би цього зробити. Занадто довго я з вами співпрацював, про це знає кожен. Ваша справа стала моєю справою. Я повинен вам допомогти, хочу я того, чи ні. Але я хочу. Я казав, що є можливість вам допомогти.

— Ви обіцяли поговорити з Мазо. З того часу минуло вже два тижні. Чи ви говорили з ним?

— Так. Але зараз я не можу нічого про це розповісти. Гадаю, що за день або два я зможу це зробити. Прошу принести вашу заяву про звільнення. До 15-го я мушу оголосити про вашу відставку.

Наступного ранку я приніс йому заяву. Він прочитав її й потім сказав:

— Алексе, ми маємо звичай, що людині, котра зробила стільки, скільки ви, оголошується подяка від імені інституту при звільненні.

З огляду на те, що сталося, у вашому випадку мені буде важко зробити це офіційно. Не хочу вчинити вам прикрість і тому питаю: чи потрібна вам інститутська подяка?

Спочатку я хотів погодитися з ним, щоб не ускладнювати ситуації, але, зрештою, попросив часу на роздуми, щоб порадитися з Марселем та Руеманом.

Після обіду я повернувся.

— Олександре Іллічу, якщо це не завдасть вам великих клопотів, я хотів би, щоб слова визнання потрапили до наказу. Це для мене важливо.

Лейпунський повернувся до мене.

— Навіщо вам це, Алексе? — запитав він замислено.

— Послухайте, Олександре Іллічу, я не полишаю революційного руху. Незважаючи на те, що мене тут спіткало, я хочу за кордоном знову вступити до партії. Мені буде тяжко жити поза лавами революційного робітничого руху. Сім років, проведених тут, є перервою в моїй партійній біографії. Довідка інституту з позитивною оцінкою моєї діяльності в Радянському Союзі допоможе мені знову зайняти місце в партії. Мені й так тяжко. Виїзд із Радянського Союзу без формального дозволу партії й Комінтерну матиме вигляд втечі. Але це ж не є втечею, Олександре Іллічу?

— Ви маєте рацію, Алексе, буде зроблено. Було б негарно відмовити вам у тому, на що ви маєте повне право. Залиште мені чернетку.

Ми попрощалися.

15-го лютого Лейпунський надіслав мені копію наказу про має звільнення. Складався він із двох частин. Перша частина була дуже лаконічною й полягала вона у ствердженні, що директор інституту задовольнив заяву про відставку та звільнив мене з 1 березня від усіх моїх обов’язків. У другій частині наказу Лейпунський тепло перерахував усі мої заслуги перед інститутом та промисловістю. Документ закінчувався словами: «Висловлюю вам подяку від свого імені та від імені інституту».

Мої приятелі були ошелешені виразами з того документа. Я сам ніколи не чекав від Лейпунського такої відваги. Він був добре проінформований про кожну дрібницю грізної ситуації, в яку я потрапив.

Але він був не лише хоробрим, але й мудрим. Наказ не було оголошено по інституту, він залишився в директорських документах.

Я отримав його копію. Бухгалтерія, яка на підставі наказу про звільнення мала зі мною розрахуватися, отримала лише першу частину документа. Отже, я дістав те, що мені було потрібно для Комінтерну та австрійської компартії, а Лейпунський уникнув провокування ДПУ оголошенням наказу, що могло бути розцінено як виклик.