Читаем Холодна Гора полностью

— Мартіне, це я, — повідомив я з радістю. — Невже так дуже змінився?

— Ні, ти маєш такий вигляд, як наче ми тільки вчора розлучилися.

Він провів мене до свого кабінету мимо кімнати, де лежала мала дитина. Ми сіли й почали розмовляти. Але перед тим, як я почав розповідати історію своїх поневірянь, він задав питання, що здивувало мене:

— Алексе, скажи мені відверто, ти мав любовні стосунки з Варварою?

— О Господи, як це могло прийти тобі в голову? Варвара і я були друзями, і то все.

— Якщо це правда, Алексе, а я сподіваюся, що це так, і ти повинен сказати її через дванадцять років, до того ж у мене нова дружина, — у такому разі я нічого не розумію.

— Про що йдеться?

— Чи пам’ятаєш ніч, коли тебе було заарештовано і яку ти майже всю провів у моїй квартирі? Варвара після того впала в істерію й протягом тижня не могла прийти до тями. Напади повторювалися безперервно. Зрештою, вона прийшла до тями й заспокоїлася. Але ще довгий час була мовчазною. Якось вона прийшла додому, і я помітив, що щось сталося, щось у ній змінилося. Тоді вона не сказала нічого, але через тиждень повідомила: «Тепер я зрозуміла, що Алекс дійсно був контрреволюціонером…» Слова Мартіна пробудили в моїй пам’яті напівзабуті спогади.

Я пригадав розмову зі слідчим, що відбулася через декілька місяців після мого арешту. Він ознайомив мене зі свідченням Варвари Руеман, які за певних обставин могли бути використані проти мене, і сказав:

— Усе це Варвара розповіла без будь-якого тиску з мого боку.

Наша розмова відбувалася не в моїм кабінеті — ми прогулювалися разом по інститутському паркові й розмовляли про різні речі. Якщо вона за цих обставин так про вас показала, то це має бути правдою.

Ніяким зусиллям волі я не в змозі тепер пригадати, що саме Варвара про мене наговорила, але слова Мартіна допомогли мені зрозуміти обставини, що привели Варвару до пізнішої позиції.

Варвара походила зі Східної Прусії і її слабкою стороною було деяке містичне ставлення до влади як такої. Багато жінок її типу стали жертвами гітлерівської демагогії. Можливо, ДПУ через декілька місяців після мого арешту спробувало встановити з нею контакт, можливо, навіть їй показали якісь підроблені докази моєї провини.

Думка про те, що я, чиє життя було так близько біля неї, був таємним контрреволюціонером, який у глибокій конспірації готував замах на життя улюбленого вождя, могла відповідати містичним нахилам цієї жінки і справити на неї велике враження.

— Мартіне, коли ти розлучився з Варварою?

— Кілька років тому. Для нас обох було б краще, якби ми розлучилися раніше.

— Де вона зараз?

— Працює в ТАРСі.

— У ТАРСі? Що ж, це справедливо.

ТАРС — це радянське інформаційне агентство. Було виключено, щоби хтось, хто там працював, не був беззастережно слухняним виконавцем вказівок радянських властей.

Я розповів Мартінові свою історію. Він хоч і був глибоко вражений, але був далекий від того, щоб зробити якісь політичні висновки. Явно вагався.

— Алексе, — сказав він нарешті, — чи ти пам’ятаєш сказані тобою того вечора слова, коли ти гостював у мене й ми прощалися, а гебісти чекали на тебе внизу? Я нагадаю. Ти повернувся до мене й сказав: «Мартіне, попри все, ніколи в житті не забувай, що ця країна є батьківщиною звільнених робітників і селян».

— Мартіне, не знаю, чи був я тоді до кінця чесним, коли казав це, і не знаю того, чи я вже ясно розумів тоді, що сталося з революцією. Але з того часу минуло одинадцять років. Одинадцять років жахливих потрясінь, років, за які облудна брехня втратила свою машкару. Якщо ти ще воюєш під старими штандартами, то ти воюєш не за визволення людей, а за їх поневолення. Чи ти справді віриш, що звинувачена у великих процесах стара революційна гвардія була бандою шпигунів і саботажників?

— Власне, я в це вірю, — сказав він поволі. — То була велика боротьба, котра роздерла країну. Вони мали бути безжальними, якщо хотіли перемогти.

— Мартіне, ці люди так же невинуваті, як ти або я. Якщо ти не віриш у те, що я був німецьким шпигуном, то не повинен вірити також і в те, що шпигунами були П’ятаков, Муралав та Бухарін.

— Алексе, то все таке незрозуміле. Що маю діяти? Мені важко змиритися з тим, що все моє свідоме політичне життя, до якого ти мене залучив, було помилкою. Зараз на світі тільки дві партії — Радянський Союз та Америка. Чи можу я стати на бік американських імперіалістів?

Я намагався пояснити йому реальний стан речей, але марно. Він вклав занадто багато капіталу в комуністичний рух, щоб тепер від нього відмовитись. Ми обидва почувались пригніченими.

Приділив я тому епізодові чи не більше уваги, ніж він на те заслуговує. І зробив це для того, аби подати образ людини, в прямоті та чесності якої переконаний і яка служить поганій справі, будучи впевненою, що бореться за світле майбутнє людства. Серед англійців, котрі ще й досі симпатизують справі комунізму, таких є багато.

Але вернімось до 1937 року.