Читаем Ім'я Рози полностью

Я не раз разів чув твердження, за яким Божий народ ділиться на пастирів (себто кліриків), собак (себто воїнів) та овець, себто поспільство. Та перегодом я зрозумів, що твердження це можна трактувати різними способами. Бенедиктинці часто говорили не так про три стани, як про дві великі царини, одна з них стосувалася порядкування земними речами, а друга - порядкування речами небесними. Поділ на клір, мирських володарів і поспільство мав силу щодо речей земних, одначе над цією троякою цариною височів ordo monachorum[129], прямий посередник між Божим народом і небом. Монахи не мали нічого спільного з мирськими пастирями, до яких належали священики та єпископи, ці зіпсуті неуки, готові служити інтересам міст, де вівцями були вже не добрі і вірні селяни, а купці і ремісники. Бенедиктинський чин не мав нічого проти того, щоб оруду над посполитими довірити світським клірикам, аби лиш право остаточно вирішувати про характер цих стосунків належала монахам, і в цьому вони, прямо спілкуючись з джерелом всякої небесної влади, так само прямо спілкувалися з джерелом всякої земної влади, себто імперією. Оце тому, мислю собі, немало абатів-бенедиктинців, щоб відновити гідність імперії супроти міських управ (єпископів у спілці з купцями), погоджувалися навіть захищати францисканців-спіритуалів: їхніх ідей вони не поділяли, але їхня присутність була для них зручна, адже давала імперії непогані аргументи проти всемогуття Папи. Тому й Аббон, подумав собі я, погодився на співпрацю з Вільямом, цісарським посланцем, ставши посередником між францисканським чином і папським престолом. Адже попри бурхливі сутички, які сильно наражали на небезпеку церковну єдність, Михаїл з Чезени, якого Папа Йоан вже не раз викликав до Авіньйону, нарешті згодився прийняти запрошення, бо не хотів, щоб орден його остаточно зітнувся з понтифіком. Як генерал францисканців, він хотів водночас домогтися перемоги їх позиції і дістати папську згоду, адже він, зрештою, відчував, що без цієї згоди не зможе довго очолювати орден.

Але багато хто остерігав його, що папа чекає на нього у Франції, щоб заманити у пастку, звинуватити в єресі і віддати під суд. Тому йому радили, що перед візитом до Авіньйону варто влаштувати перемовини. Марсилію спала на гадку ще краща ідея: разом з Михаїлом послати ще й імперського легата, який би представив Папі позицію прибічників імператора. Не так для того, щоб переконати старого Кагорця, як для того, щоб посилити позицію Михаїла, адже коли Михаїл прибуде як член імперської леґації, Папі важче буде з ним розквитатися.

Проте ця ідея теж мала численні незручності, і її не можна було здійснити притьмом. Звідси зродилася думка про попередню зустріч між членами імперської леґації та посланцями Папи, щоб взаємно з'ясувати позиції сторін і скласти стосовно зустрічі угоду, яка б гарантувала італійським гостям безпеку. Організувати цю попередню зустріч було доручено саме Вільямові з Баскервіля. Він же мав би потім викласти позицію імперських богословів в Авіньйоні, якщо вважатиме, що візит цей можна здійснити без жодної небезпеки. Легкою справою то не було, адже Папа хотів бачити Михаїла самого, бо так легше було присилувати його до послуху, тому можна було предбачити, що він пошле до Італії леґацію з напученням по змозі не допустити прибуття імперських посланців до його двору. Досі Вільям діяв вельми спритно. Після довгих бесід з багатьма бенедиктинськими абатами (саме тому наш шлях був таким звивистим), він вибрав абатство, де ми були зараз, бо відомо було, що тутешній настоятель без решти відданий імперії, але, завдяки своєму неабиякому дипломатичному талантові, не осоружний і папському двору. Отже, обитель ця була нейтральною територією, де могли зустрітися ці два угруповання.