Читаем Ім'я Рози полностью

«Авжеж, - відповів Бенцій, - хіба я тобі не говорив? Ще до того, як було згадано Симфозієві загадки, саме Венанцій обмовився був про Вечерю, та Малахія розсердився і сказав, що то ганебний пасквіль, нагадуючи, що настоятель заборонив будь-кому його читати...»

«Настоятель, так? - сказав Вільям. - Дуже цікаво. Спасибі, Бенцію».

«Заждіть, - мовив Бенцій, - я мушу з вами поговорити». Він подав нам знак, і ми вийшли за ним зі скрипторію на сходи, що вели до кухні, аби інші не могли нас чути. Губи йому тремтіли.

«Я боюсь, Вільяме, - сказав він. - Малахію теж вбили. Тепер я знаю забагато. А італійці мене ненавидять... Вони не хочуть більше, щоб бібліотекарем був чужинець... Гадаю, інших порішили саме з цієї причини... Я ніколи вам не розповідав про ненависть Алінарда до Малахії, про його уразу...»

«Ким був той, хто колись перейшов йому дорогу?»

«Цього я не знаю, він ніколи виразно про це не казав, та й то давня історія. Усі вже, мабуть, повмирали. Але гурт італійців навколо Алінарда часто говорить... часто говорив про Малахію як про підставну особу, яку посадив на це місце хтось інший, за сприяння настоятеля... Не усвідомлюючи цього... я вляпався у гру, яку два угруповання ведуть одне проти одного... Лиш нині вранці я це зрозумів... Італія - країна змов, скільки пап тут отруїли, то що ж уже казати про такого бідолашного хлопця, як я... Учора я цього не розумів, гадав, що все це пов'язане з тією книгою, але тепер я вже цього не певний, то був лиш привід: ви ж бачили, книга знайшлася, але Малахія однаково загинув... Я мушу... хочу... хотів би втекти. Що мені робити?»

«Заспокоїтись. Тепер ти просиш поради, так? А ще вчора здавався господарем світу. Телепню, якби ти допоміг мені вчора, ми б запобігли цьому останньому злочинові. Це ти дав Малахії книгу, яка навела на нього загибель. Але скажи мені принаймні одну річ. Ти тримав цю книгу в руках, торкався її, читав? Чому ж тоді ти не помер?»

«Не знаю. Присягаюсь, я не торкався її, точніше, торкався лише для того, щоб забрати її з робітні, але не розгортав, лиш сховав під рясою, заніс до себе в келію і поклав під сінник. Я знав, що Малахія стежить за мною, тому притьмом повернувся до скрипторію. А пізніше, коли Малахія запропонував мені посаду свого помічника, я привів його в келію і віддав книгу. Ось і все».

«Тільки не кажи мені, що ти навіть її не розгорнув».

«Авжеж, розгорнув, перед тим як сховати, щоб упевнитися, що це справді та книга, яку шукали й ви. Вона починалася з арабського рукопису, потім був рукопис, гадаю, сирійською мовою, а тоді йшов латинський текст, а в кінці текст грекою...»

Я згадав умовні позначки, які ми бачили в каталозі. Перші дві назви були позначені як ar. і syr. To справді була та книга! Але Вільям натискав: «Отже, ти торкався її, але не помер. Значить, торкатися її цілком безпечно. А що ти можеш сказати мені про грецький текст? Ти його гортав?»

«Дуже мало, єдине, що я зрозумів, це те, що він не має назви і починається так, ніби йому бракує якоїсь частини...»

«Liber acephalus...» - пробурмотів Вільям.

«...я спробував було прочитати першу сторінку, але, якщо щиро, греку я знаю дуже погано, мені треба було б більше часу. Зрештою, мене здивувала інша річ, яка власне стосувалася сторінок, написаних грекою. Я не переглянув їх цілковито, бо не зміг. Сторінки - як би це сказати - просякли вільгістю, і їх важко було відірвати одну від другої. Тому що пергамен був якийсь дивний... м'якший від інших пергаменів, перша сторінка була якось дивно пошкоджена, немов розшарована, то було... одне слово, все це було дуже дивне».

«Дивно: це слово вжив і Северин», - сказав Вільям.

«Пергамен не був схожий на пергамен... Це було більше схоже на тканину, але тоненьку...» - вів далі Бенцій.

«Charta lintea, або ж pergamino de расо чи пак полотняний пергамен[300], - сказав Вільям. - Ти його ніколи не бачив?»

«Я чув про нього, але не думаю, що колись бачив. Кажуть, він дуже дорогий і тендітний. Тому його мало використовують. Його виробляють араби, правда?»

«Вони першими почали його виробляти. Але його роблять і тут, в Італії, у Фабріяно. І ще... Але ж так, звичайно, ясна річ! - Вільямові очі зблиснули. - Яке чудове, цікаве відкриття, молодець, Бенцію, велике тобі спасибі! Так, мабуть, в бібліотеці цій charta lintea - річ рідкісна, бо сюди ще не дійшли найновіші рукописи. Зрештою, багато хто побоюється, що він не витриває століттями, як пергамен, може, це й правда. Хіба тут захочуть тримати щось, що не таке довговічне, як бронза? Значить: полотняний пергамен? Ну що ж, бувай. І не переживай. Ти в безпеці».

«Справді, Вільяме, ви за це ручаєтесь?»

«Ручаюсь. Якщо сидітимеш тихо. Ти вже й так досить наколобродив».

Ми вийшли зі скрипторію, залишивши Бенція якщо не зовсім безтурботним, то бодай спокійнішим.

«Телепень! - витиснув Вільям крізь зуби, коли ми виходили. - Ми б уже все з'ясували, якби не встряг він...»

Абата ми знайшли у трапезній. Вільям підійшов до нього і попрохав про розмову. Аббон не міг ухилитися і призначив нам зустріч через якийсь час у своїх палатах.