Читаем Година Бика полностью

Минуло ще півгодини… Сорок хвилин. Літаки не з’являлися над Кін-Нан-Те. Вечірня тінь величезної пагоди перетинала все кладовище. Навіть «месники» притихли. Вони посідали на доріжках і могилах і, обхопивши руками коліна, стежили за землянами. Чи здогадувались вони, що захисне поле, яке спочатку ховало мандрівників тонкою стіною туману, стає дедалі прозорішим? Час від часу хтось кидав ножа, ніби пробуючи силу захисної стіни. Ніж відлітав, дзвенів об каміння, і всі знову заспокоювались.

Голос Гріф Ріфта милозвучною земною мовою раптом увірвався в сторожку тишу кладовища, викликавши у відповідь гомін натовпу.

— Увага! Тівісо, Ген, Тор! Щойно Родіс говорила з Чойо Чагасом. Літаки пробиваються крізь бурю, яка лютує на рівнині Мен-Зін. Прийдуть із запізненням. Економте батареї наскільки можливо, повідомляйте становище в будь-який момент, чекаю біля пульта!

«Несподівана буря тут, у найспокійніших широтах Торманса? І чому про це стало відомо лише зараз, коли в індикаторах батарей горіла остання нитка?» Тор Лік похмуро відчинив задній люк СДФ і не встиг витягнути атмосферний зондоперископ, як Ген Атал подав йому свій.

Тор Лік мовчки кивнув. Розмовляти стало важче. Захисне поле вже не глушило ревища натовпу. Блискучий циліндр, який здійнявся в небо, змусив «месників» притихнути. Всього дві хвилини знадобилося, щоб пересвідчитися в цілковитому спокої атмосфери на багато кілометрів до екватора від Кін-Нан-Те, так само як і у відсутності літаків принаймні на відстані години польоту.

— Чойо Чагас бреше. Для чого їм потрібна наша смерть?! — вигукнула Тівіса.

Чоловіки промовчали. Ген Атал викликав «Темне Полум’я».

— Піднімаю зореліт! Тримайтеся, скорочуючи поле, — коротко сказав Гріф Ріфт.

Ген Атал подумки зробив миттєвий розрахунок: зліт із стаціонарного стану — три години, посадка — ще година. Ні! Пізно!

— Пробивайтеся за місто, розкидаючи натовп інфразвуком! — крикнув командир.

— Марно. Далеко не втечемо. Ми надто довго ждали, повіривши в літаки Чагаса, інакше б постаралися закріпитись у якому-небудь приміщенні, — з винуватою ноткою сказав інженер броньового захисту, — лишилось одне, але дуже небезпечне… Покличте всіх, Ріфт, ми попрощаємось на всякий випадок. Тільки швидше.

Ген Атал поспіхом вимкнув передачу.

Тівіса, обнявши своїх друзів, з безмежною ніжністю сказала Тор Ліку:

— Мені було з тобою завжди любо, Афі, і буде так до кінця. Я не боюсь, тільки дуже сумно, що — тут і так… жахливо. Афі, в мене з собою кристал «Стражів у Пітьмі»…

З прозорого багатогранника тривожним очікуванням невідомого пролунала сувора мелодія її улюбленої симфонії.

Тівіса підвелась і повільно рушила кам’яною доріжкою, ковзаючи поглядом по навколишніх руїнах, а думки линули одна за одною, ясні, сповнені великої печалі, яка прилучала її до незліченного сонму мертвих, що пройшли свій шлях на далекій Землі і тут, на чужій планеті, яка б’ється в полоні інферно.

Кладовище, як і в давнину на Землі, слугувало для привілейованих мерців, удостоєних поховання в центрі міста, під покровом древнього храму. Важкі брили були помережані витонченими ієрогліфами, сяяли позолотою.

Тівіса дивилася на статуї прекрасних жінок із скорботно опущеними головами й чоловіків в останньому пориві передсмертної боротьби; птахів, що розпростерли могутні крила, вже безсилі підняти їх у політ; дітей на колінах, котрі обнімали камінь, який назавше сховав батьків.

Людина, прийшовши на нову планету, стерла з її лиця життя, яке сформувалося тут, лишивши тільки жалюгідні уривки колись гармонійної симфонії. Вона вибудувала ці міста й храми, пишаючись учиненим, звела пам’ятники тим, хто досяг особливих успіхів у підкоренні природи чи в створенні ілюзій влади й слави. Нерозумне потурання інстинктам, неусвідомлення того, що законів світу не можна уникнути, а можна лише узгодити свої шляхи з ними, призвело до неймовірного перенаселення. По всій планеті знову пройшла смерть, тепер уже природи. І в підсумку — полишені міста й назавжди занедбані кладовища… А сьогодні останки людей світлого світу Землі змішаються з тлінню безіменних могил, рештками марного життя.

«Марного і безглуздого?» Тівіса стрепенулась. Ніколи на Землі їй не спадало на думку, що життя, яке бере початок з глибини всесвіту, наповнене радістю допомагати іншим, помічати красу, пізнавати нове, відчувати власну силу, може виявитися таким, що не має сенсу. Але тут!..

Тівіса так яскраво уявила собі мільярди ясних дитячих очей, які дивилися в світ, не відаючи про зло і горе, що заповнювали його; безлічі жінок, котрі з любов’ю і надією сподіваються на щастя схиляються, мов трава, під смертельним вітром життя; чоловіків, чиє довір’я й гідність розчавлені важким котком брехливої влади; тварин, чиї ніздрі роздувались, вуха щулились, очі озиралися в напруженій увазі зберегти свої швидкоплинні, мов іскорки, життя. Навіщо? В ім’я чого це життя? Тут, у цьому оточенні смерті й відразливо деградованої думки це споконвічне питання було загострене усвідомленням небезпеки.