Читаем Доля "Оракула" полностью

Зненацька хтось штовхнув Хаймана, вiн повернув голову i побачив одного з тих. Той буркнув пробачення, пiдморгнув по-змовницькому, нахабно i зник у натовпi.

У Хаймана одразу розболiлася голова - певне, пiдскочив тиск. Настрiй йому остаточно зiпсувався. Запитання Дайани тiльки дратували, i вона зрештою перестала надокучати, iшла мовчки, опираючись на його руку.

"З ним щось дiється, - подумала дiвчина. - Нiколи ще вiн не був такий". Уздрiвши величезний пластиковий козирок бару, сказала:

- Зайдемо?

Випивши бокал хересу, Хайман вiдчув, як йому од-лягло вiд серця. I це одразу вловила Дайана, її очi зблиснули радiстю, усмiшка освiтила обличчя.

- Ти ж не знаєш, що сьогоднi сталося... - почав Хайман, пiдводячи голову, - що було зi мною.

- А що? - Дайана подалася вперед, аж блузка на грудях росгебнулася. Чого ж ти мовчав?

- Та... - Хайман озирнувся i, насупившись, замовк. - Потiм, поговоримо потiм, - сказав упiвголоса. - Не оглядайся i будь весела.

Дайана миттю вiдчула небезпеку, вся напружилась i сидiла, як на голках. Намагалася вдавати веселу, але те виходило так комiчно, що Хайман розсмiявся.

- Ну, годi вже кривлятися, краще ходiмо звiдси.

Нахабство, з яким його переслiдували тi два типи, обурило Хаймана. Якого бiса! Мiднi лоби, телепнi з iнтелектуальним рiвнем горил!

Їдучи у вагонi монорейкової магнiтної магiстралi, що креслила над мiстом стокiлометрову пряму, Хайман усе розповiв Дайанi.

- Тепер ти розумiєш, яка ситуацiя, люба? I навiть вечора не дали провести спокiйно, тварюки.

Повз вiкно пролiтали слiпучi лiхтарi, здавалося, вагон у шаленому летi пробиває купи свiтла i кучугури темряви, i це миготiння наче наелектризувало Хаймана - схилившись до своєї нареченої, вiн сипав їй у вухо своє обурення, свої жалi, i вона спiвчувала, справдi ситуацiя склалася гостра, небезпечна, i хтозна, як знайти вихiд з неї...

- I ти даси їм таку картку? - гарячим шепотом спитала Дайана. - Невже даси?

- А що ж вдiєш? - знизав плечима Хайман. - Це ж мафiя.

- Так, - замислено промовила Дайана, - вiд тих горлорiзiв можна чекати чого завгодно. I все ж таки... Уклякати перед насильством...

- Я боюсь передусiм за тебе, крихiтко. Помiтила їхнi пики? Забачивши їх, дитина не усмiхнеться. Якщо я не поступлюсь...

Дайана пiдвела на нього повнi тривоги очi. Так, це правда: щоб добитися свого, цi типи почнуть убивати або калiчити Хайманових близьких, рiдних. Затягуватимуть петлю, доки жертва не задихнеться. I все ж таки...

- На коли ти їм пообiцяв?

- Сказав, що в нас не всi данi про його дружину,

- А до чого тут вона?

Хайман злегка торкнувся губами її щоки.

- Ти ось ще не дружина, та й то впливаєш на моє життя! Уяви собi: пiсля сiмейного скандалу чоловiк сiдає за кермо машини...

Дайана пригорнулась до нього, заглянула в очi.

- Ми нiколи не будемо сваритися, правда? На свiтi й так багато зла...

Хайман ствердно кивнув. Деякий час обоє мовчки спостерiгали за вогнями мiста - воно поволi оберталося, як гiгантська розцвiчена карусель.

- I все ж таки мусимо щось зробити... - обiзвалась Дайана. - Мене обурює насильство!

Хаймановi здалося, що очi її зблиснули електричним розрядом.

- Ну, що ми можемо зробити? Порадь.

Дiвчина повернулася до нього i наче обпекла поглядом.

- Найперше, давай попередимо того дiяча...

- Колверта? Вони ж пильнують його, пiдслуховують телефоннi розмови.

- А ми не по телефону. Давай пiд'їдемо. Адреса є?

Хайман дивувався з її рiшучостi, це було для нього щось нове й несподiване. Отака тендiтна...

Помiтивши, що вiн вагається, Дайана почала умовляти i то з такою переконливiстю, з таким завзяттям, що Хайман усвiдомив: це та хвилина, коли можеш стати або мужчиною, якого полюблять на все життя, або ганчiркою, яку презирливо вiдкинуть.

- Гаразд, їдьмо, - сказав якомога твердiше, хоч їхати до того Колверта йому хотiлося не дужче, анiж стрибати в крижану воду.

Дайана мiцно стиснула його руку:

- Я знала, що ти не боягуз!

Вона пашiла якоюсь дивовижною силою, i це Хайман вiдчував фiзично. Вагання наче вiтром здуло, небезпека почала здаватися не такою вже й страшною. Та що це вони взяли собi в голову, тi нещаснi горили? Не буде, не буде по-їхньому!

З монорейкової залiзницi пересiли на метро I пронеслись попiд мiстом ще кiлометрiв з двадцять - до кiнцевої зупинки. Вихопившись на поверхню, сiли в таксi й помчали тихими вуличками примiської зони. Свiтло фар вихоплювало з темряви ажурнi паркани, за якими товпились дерева та бiлiли котеджi. Хайман приглядався до номерiв на хвiрточках, вiлла Колверта наближалась з кожною хвилиною, коли раптом по них ударили снопи свiтла, i якась машина загородила дорогу. Таксист рiзко загальмував - Дайану i Хаймана кинуло до спинки переднього сидiння.

- Можна б трохи легше, - пробурчав Хайман, пiдтримуючи свою наречену за плечi. - Тобi дуже боляче?

- Нiчого, - скривилась Дайана, - я, мов бейсбольний м'яч...

Шофер, затуляючись долонею од свiтла, виправдувався:

- Так рiзонув нахаба - в очах потемнiло...