Читаем Бартімеус: Амулет Самарканда полностью

«Я знав, що після повернення на горище на нас чекає добряча бійка, тож підготувався до неї як слід. Насамперед вирішив, який мені прибрати вигляд. Щось таке, щоб хлопчина неабияк розлютився, втратив здоровий глузд і забув геть про все, — а отже, хоч як химерно це звучить, мої страхітливі подоби тут не годилися. Було потрібно щось людське. Дивно, але чарівники дратуються значно більше, коли їх ображає людина, а не привид чи розлючений крилатий змій. Чому це так — не питайте: такий уже в людей мозок.

Я подумав, що найкраще буде прибрати вигляд хлопчика — такого самого віку, щоб розбудити в хлопчині почуття суперництва. Жодних проблем. Птолемеєві, коли ми з ним зналися, було чотирнадцять. Нехай буде Птолемей.

Після цього мені залишилося тільки пригадати свої найкращі контрзакляття і радо передчувати своє швидке повернення додому.

Проникливі читачі, напевно, вже помітили, що я повеселішав. І це чистісінька правда — бо я дізнався Ім’я цього хлопчиська. Ім’я, яке він отримав при народженні[34].

Слід, однак, віддати йому належне: він не ухилився від бійки. Діставшися до своєї кімнати, хлопець хутко натяг куртку, скочив до свого пентакля й гучно покликав мене. Міг би й не горлати так: я й без того був перед ним.

За мить у другому колі з’явився хлопчина—єгиптянин у вбранні лондонського підлітка. Я хитро посміхнувся:

— Натаніель, виходить? Ти ба! Й нітрохи тобі не личить. Я подумав би, що тебе звуть простіше — Берт, скажімо, або Чак.

Хлопчина зблід зі страху та гніву. В його очах я помітив переляк. Він ледве опанував себе й відверто збрехав:

— Це не моє справжнє ім’я. Справжнього навіть мій наставник не знає.

— Еге ж, еге ж. Я, по—твоєму, дурник?

— Думай собі що хочеш. Я наказую...

Я власним вухам не вірив — цей жовтодзьоб намагався доручити мені щось іще! Зареготавши просто йому в обличчя, я зухвало взявся в боки й перервав його:

— Наказуєш? А мозок у тебе не закипить?

— Я наказую тобі...

— На себе, шмаркачу, поглянь!

У хлопця мало піна з рота не полізла, так він розлютився[35]. Тупнувши ногою, мов дитина, що ледве навчилася ходити, він забув про все й кинувся в атаку, як я й сподівався. То знову був Спрямований Біль — улюблена зброя шибайголів[36].

Хлопець вигукнув закляття, і я почув, як його пута скручують мене.

— Натаніель, — ледь чутно прошепотів я й додав слова належного контрзакляття.

Пута негайно ослабли й розширились, мов кола на воді. Коли вони вийшли за межі пентакля, хлопчина побачив крізь окуляри, що пута наближаються до нього. Він коротко гаркнув, на якусь мить знову злякався, та врешті все-таки згадав слова Скасування. Щойно він вигукнув ці слова, як пута зникли.

Я обтрусив з рукава куртки уявний порох.

— Ти диви, — зауважив я. — Мало сам собі голову не зняв.

Якби хлопчина вчасно зупинився, він зрозумів би, що сталося. Та для цього він був надто роз’ярений. Мабуть, вирішив, що зробив якусь помилку, переплутав щось у заклятті. Відсапуючи, він заходився пригадувати свій набір огидних витівок. Потім ляснув у долоні й знову заговорив.

Правду кажучи, я не чекав такого потужного закляття, як Коло Стимулювання. З п’яти вершин пентакля, в якому я перебував, з тріскотом та сичанням вистрілили вгору осяйні стовпи блискавок. Ці блискавки ніби застигли на одну— єдину мить, а вже наступної миті з кожного стовпа вилетів горизонтальний промінь, і ці промені прохромили мене, наче списи. Моє тіло прошили електричні розряди. Скрикнувши, я впав на підлогу й заборсався.

Та все-таки мені вдалося процідити крізь стиснуті зуби: «Натаніель!» — і додати контрзакляття. Воно подіяло негайно. Розряди припинились, і я безсило розтягся на підлозі. Блискавки вдарили на всі боки. Хлопчина впав ниць — і вчасно: тільки—но він ударився об підлогу, його куртку за спиною пробив електричний розряд — досить потужний, щоб убити його на місці. Інші блискавки полетіли в бік ліжка й стола: одна розколола навпіл вазу з квітами, а решта потрапили в стіни, поцяткувавши їх чорними зірочками. Видовище було пречудове.

Куртка задерлася й накрила хлопця з головою. Він потихеньку піднявся й визирнув з-під неї. Я по—дружньому показав йому великого пальця:

—Молодець. Якщо далі отак працюватимеш і не робитимеш дурних помилок, то врешті станеш справжнім дорослим чарівником.

Хлопець не відповів нічого. Він важко встав з підлоги. На щастя, впав він точнісінько вниз і досі перебував під захистом свого пентакля. Це, однак, не дуже займало мене: я чекав на його наступну помилку.

Та хлопчина вже оговтався. Десь із хвилину він мовчки стояв і міркував.

— Краще відпусти мене, — підказав я. — Бо твій старий Андервуд зараз прийде подивитися, що тут за шарварок.

— Ні, не прийде. Ми надто високо.

— Тільки на два поверхи.

— Він глухий на одне вухо. Нічого не чує.

— А його дружина...

— Замовкни! Я думаю. Ти зробив це двічі... що ж то було? — він ляснув пальцями. — Зрозуміло! Моє ім’я! Ти скористався ним, щоб відбити мої закляття, хай тобі грець!

Виразно піднявши брови, я заходився розглядати свої нігті:

— Може, й так, а може, й ні. Моє діло — знати, а твоє — гадати.