<p><image l:href="#title.jpg"/></p>

Присвячується Соні

І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках у мене спала чужа дитина.　

А ще я десь загубила черевик.　

Кажуть, що людина в критичній ситуації через приплив адреналіну не відчуває ані болю, ані холоду. Та це була неправда. Рана на моєму плечі пульсувала, наче скажена, кров стікала по руці й капала на сніг, холод боляче вгризався мені в ногу. М’язи моєї руки і плеча пекли від ваги дитини, та я не наважувалася перекласти її на іншу руку, бо вона могла б збудитися і наші переслідувачі нас тоді швидко б знайшли.　

А ще кажуть, що мозок працює найкраще в миті найбільшої небезпеки і в людини з’являється чітке бачення ситуації. Та на мене це теж не діяло.　

Я вже не знала, кому вірити, а кому ні. І єдине чітке бачення, яке з’явилося в мене тієї миті, стосувалося глушника на пістолеті — він і справді глушив звук.　

І що бували й більш сприятливі миті для поцілунку, аніж ця.　

Я не мала ані найменшого поняття, чи хлопець, котрий мене цілував, належав до злих чи до добрих, проте одразу відчула, як сили поверталися до мене.　

— Я хотів це зробити відтоді, як уперше тебе побачив, — прошепотів він.　

<p>Bienvenue. Welcome. Benvenuto</p><p>Ласкаво просимо</p><p>ЗАМОК У ХМАРАХ</p><p>Насолоджуйтеся своїм перебуванням тут</p>

<p>1</p>

Мій перший день у ролі няні був близьким до провалу.　

— Ти, без сумніву, найгірша няня у світі, Фанні Функе, — сказав також Дон, коли я гарячково пробігала повз нього із криками: «Хлопці! Це не смішно! Поверніться!»　

— Так, будь ласка, будь ласка, будь ласка, —

передражнив мене Дон. — Інакше мене з тріском звільнять!　

Авжеж, цілком можливо. І це я проґавила всього лиш одну хвилинку. На свій захист скажу: це відбувається швидше, ніж здається, — втратити дітей із поля зору в снігу, коли вони навмисне втікають геть, одягнуті до того ж у білі курточки, білі штанці та білі шапочки.　

Такий одяг узагалі потрібно заборонити законом. Вони не могли втекти далеко. Схил виблискував незайманим снігом. Крім того, тут, у західній частині готелю, навіть у меншому радіусі було достатньо схованок для маленьких хитрих дітей у маскувальному одязі. Вони могли зачаїтися за однією зі снігових кучугур чи поодиноким деревом; та й купи дров і виступи стін також чудово б підійшли для маскування.　

Я примружила очі, щоб подивитися проти світла. На вечір і Різдвяні свята передавали свіжий сніг, але поки що небо сяяло блакиттю, а сніг навперебій виблискував на вікнах, дахах та дашках веж і вежок, покритих міддю. А над долиною ще з учорашнього ранку висів густий туман. Саме такій погоді готель завдячує своєю назвою — «Замок у хмарах».　

— Навдивовижу тихо, правда? — Дон Буркгарт-молодший нагадує мені, що зараз не час милуватися красою швейцарських гір. — Не те щоб любі малюки вже десь замерзли…　

Дон сидів на великих санях, якими тягали дрова до входу в підвал, гойдав ногами й лизав морозиво у вафельному ріжку, яке він сам особисто роздобув собі на кухні. Дрова він просто перекинув у сніг, прямо перед табличкою «Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є».　

Морозиво наштовхнуло мене на ідею.　

— Гей, хлоп’ята, а хто хоче суперсмачного морозива? — крикнула я.　

Проте ніде анічичирк.　

Дон весело гиготів:　

— Ти не повинна була дозволяти цьому сезонному працівникові з Чехії відволікати тебе від твоїх обов’язків, Фанні Функе.

— Попіднімай краще дрова, якщо не хочеш отримати прочухана, — сказала я.