«Секретна лабораторія в секретному музеї», — подумала вона, вставляючи картку-ключ у двері блоку номер п'ять. Спалахнула електронна клавіатура, і Кетрін набрала пін-код.

Сталеві двері засичали і відчинилися.

Ті самі, уже добре знайомі стугоніння і порив холодного вітру. І знову, як і раніше, Кетрін відчула, як пришвидшився її пульс.

Найдивовижніші сто ярдів у світі.

Опанувавши себе перед подорожжю в темряві, Кетрін Соломон зиркнула на годинник і зробила крок у темну порожнечу. Однак цього вечора її переслідувала думка: «Куди подівся Пітер?»

РОЗДІЛ 12

Шеф капітолійської поліції Трент Андерсон уже понад десяток років відповідав за безпеку всередині капітолійського комплексу. Це був дужий широкоплечий чоловік із точеними рисами обличчя та рудим волоссям. Коротка стрижка під «їжачка» надавала йому авторитетності військового командира. А щоб жоден бовдур не здумав цю авторитетність поставити під сумнів, він тримав свою кобуру-оперативку на видноті.

Більшість часу Андерсон проводив за координацією дій своєї невеличкої армії поліцейських. Робив він це з оснащеного найновішою технікою спостережного центру в підвалі Капітолію. Там він командував технічними спецами, що відстежували відеомонітори, зчитували комп'ютерні дані та оперували телефонним комутатором. Усе це забезпечувало йому можливість підтримувати безперервний контакт із численним персоналом охоронців, що перебували під його началом.

Цього вечора усе видавалося незвично спокійним, і Андерсон був задоволений. Він сподівався трохи подивитися футбол за участю «Червоношкірих» на пласкому телевізорі у себе в офісі. Гра щойно розпочалася, коли задзвенів телефон.

— Шефе, ви?

Андерсон невдоволено пробурчав і, не відриваючи очей від екрана, простягнувши руку, натиснув на кнопку.

— Так, слухаю.

— Тут у нас в ротонді виникла проблема. Зараз я викличу підмогу, але, гадаю, вам теж треба прийти й поглянути.

— Гаразд, — відказав Андерсон і увійшов до нервового центру служби безпеки: невеличкої кімнати з суперсучасним устаткуванням, нашпигованої комп'ютерними моніторами. — Що там у вас?

Інженер саме виводив на монітор цифровий відеокліп.

— Ротонда, камера на східному балконі. Двадцять секунд тому. — І з цими словами він запустив запис.

Андерсон стояв, дивлячись інженерові через плече.

Ротонда була сьогодні майже безлюдною, лиш де-не-де виднілися цяточки нечисленних відвідувачів. Натреновані очі Андерсона відразу ж виокремили чоловіка, який рухався швидше за інших. Голена голова. Зелена армійська куртка. Ушкоджена рука на перев'язі. Легке накульгування. Сутула постава. Розмовляє по стільниковому телефону.

Звукова доріжка відеоролика чітко передавала лункі кроки лисого чоловіка. Аж раптом, опинившись у центрі ротонди, він різко зупинився, закінчив телефонну розмову і нахилився, неначе для того, щоб зашнурувати свій черевик. Але натомість витягнув щось зі свого перев'язу і поклав на підлогу. Потім випростався і швидко закульгав до східного виходу.

Андерсон уважно придивився до предмета, залишеного відвідувачем. Що за чортівня?! Предмет був вісім дюймів заввишки і стояв вертикально. Андерсон підійшов ближче до екрана — і аж скривився. «Не може бути! Це не може бути те, на що воно скидається!»

Коли лисий відвідувач щезав у східному портику, почувся голос маленького хлопчика:

— Мамцю, цей чоловік щось упустив.

Хлопчина неспішно підійшов до предмета — і раптом зупинився як укопаний. Він довго стояв, непорушний, а потім тицьнув на предмет пальцем — і зайшовся оглушливим вереском.

Тієї ж миті шеф поліції різко крутнувся і кинувся до дверей, віддаючи на ходу уривчасті команди.

— Слухати на всіх постах! Знайти і затримати лисого чоловіка з перев'язом на руці! Негайно!

Прожогом вискочивши з центру безпеки, він кинувся вгору, стрибаючи через три сходинки за раз. Відеокамера показала, що лисий чоловік вийшов із ротонди через східний портик. Отже, найкоротший шлях з будівлі Капітолію лежатиме східно-західним коридором, котрий був саме попереду.

«Я можу його випередити».

Вибігши на верхній майданчик сходів і завернувши за ріг, Андерсон побачив перед собою тихий і майже безлюдний коридор. У дальньому його кінці поволі йшли рука в руку двійко літніх людей. Поблизу якийсь світловолосий турист у блакитній куртці продивлявся путівник і час від часу позирав на мозаїчну стелю біля входу до палати представників.

— Вибачте, пане! — гаркнув Андерсон, підбігаючи до нього. — Ви не бачили тут лисого чоловіка з перев'язом на руці?

Чоловік відірвав від путівника здивований погляд.

— Лисого чоловіка з перев'язом на руці! — повторив Андерсон вже рішучішим тоном. — Ви його не бачили?

Турист завагався і нервово поглянув на дальній східний край коридору.

— Е-е-е, так, бачив. Здається, він пробіг повз мене... до отих сходів. Он туди. — І він махнув рукою вздовж коридору.

Андерсон витягнув рацію і заволав:

— Слухати всім постам! Підозрюваний іде до південно-східного виходу! Оточуймо! — Сховавши рацію, він висмикнув з кобури пістолет і побіг коридором.