Читаем Unknown полностью

Це, товариші, не був такий собі каприз розперезаної воєнщипп. Ці вороги культури взагалі були запеклими ворогами слов’янської культури. Винищити її кращих представників, зачинити для слов’янських народів на сім замків двері культурних закладів — такий був план нім­ців, здійснюваний ними з небаченою в історії жорстокою послідовністю.

І якщо завойовникам не вдалося здійснити цей план до кіпця, то це вже не їх вина. Це заслуга Червоної Армії, це заслуга нашого великого багатонаціонального народу. Французький письменник А. Мальро * назвав ча­си гітлерізму часами презирства. Так, презирство, органі­зоване презирство стало також зброєю в руках гітлерів­ських завойовників. Коли вони па цьому будинку, па будинку українського театру, зробили напис «нур фюр дойче» (тільки для німців), вони хотіли таким чином вмо­вити нас, українців, що ми — парії народу панів та що тягар презирства кинутий на наші спини самою історією.

На щастя, ролі тепер змінились. Не було, мабуть, і не буде в світі країни, яка б своїми ділами стягнула на себе стільки презирства, як саме фашистська країна.

Є одна проблема, товариші, якої не можна нам обійти мовчанням. За словами Леніна, Німеччина Вільгельма II, надувшись, мусила у 1918 році луснути. І по ній потім дійсно залишився тільки великий сморід. Щодо Німеччи­ни Гітлера — від неї несло сопухом уже від самого почат­ку її існування. Цей гітлерівський фашистський сопух що не зовсім вивітрився з нашої землі. Ви знаєте, що гітлерівці підготували собі тут категорію людей, зрадників свого народу, яких важко було б не назвати гієнами, які па кривді і крові своїх співгромадян будували свій осо­бистий добробут. Це ті, що допомагали німецьким катам зривати з своїх замучених братів одежу, щоб потім ви­нести її на базар. Це ті, що, позбувшись решток люд­ської і національної гідності, злигались з німецькими оку­пантами і на спільній з ними спекуляції награбованим народним і приватним добром заробили чималі масткп.

Доля їх батьківщини, їх народу була їм байдужа, їх душу не турбували ні примари Мапдапека, ні жпвцем спалені діти Полтавщини.

На кривді і крові народу виріс суспільний прошарок, позбавлений будь-яких етичних норм, ненажерливе збо­рище безцеремонних торгашів, готових продати навіть рідну матір, якщо тільки хто добре за це заплатить.

З вигнанням фашистів кар’єра цих людців скінчилася. Проте їм важко з цим примиритись, тому вони ненави­дять народ, ненавидять Червону Армію, ненавидять Ра­дянську владу.