Читаем Unknown полностью

— Я... думаю, що я цього ніколи не казав...

— Я покажу вам документ вами власноручно написа­ний і підписаний.

Перед Ріббентропом кладуть документ... Минають довгі хвилини... Підсудний, нібито уважно читає його, шукаючи відповіді...

— Можливо такий хід думок був у деяких наших пра­цівників міністерства.

— Працівників міністерства? Це ж ваша власна заява.

Ріббентроп рішучим рухом знімає окуляри:

— Ситуація в той час була така, що Англія виступала проти ревізії Версальського договору, і я... ми хотіли лише вчинити дипломатичний натиск.

— Ви і вчинили його роком пізніше. Бомбами, скину­тими на Варшаву.

Ріббентроп широким жестом рук просить пробачення:

— Ви ж самі знаєте. Дипломатія і військова справа — це цілком різні речі.

Минають години, дні. Ріббентроп відбивається решт­ками сил, даремно намагаючись втопити сенс своїх відпо­відей у воді багатослів’я. На запитання представника ра­дянського обвинувачення генерал-лейтенанта Руденка, чому Ріббентроп виголошує цілі промови там, де на відпо­відь вистачило б одного слова: «так» або «ні», той, не заїк­нувшись, відповідає:

«Те, що я говорю так багато, пояснюється моїм ста­ном здоров’я...»

Але запитання дає результати. Звичайно, лише на ко­роткий час. За півгодини, за годину з Ріббентропом знов трапиться рятівний «припадок» велемовності. Та поки що він обмежує себе до мінімуму, до мінімуму такого ж баламутного і крутійського, як і всі попередні відповіді Ріббентропа.

«Ви не вважаєте загарбання Чехословацької республі­ки агресією?» — запитує генерал-лейтенант Руденко.

— Ні, це була необхідність, зумовлена географічним становищем Німеччини.

— А напад на Польщу?

— Напад на Польщу був викликаний позицією інших країн...

— А напад на СРСР?

— У буквальному розумінні слова, це не була агресія. Агресія — це... дуже складне поняття...

Впоравшись отак з визначенням агресії, Йоахім фон Ріббентроп скоса поглядає на стіну, де золочені стрілки годинника саме показують дванадцяту годину. Ще ціла година залишалась до рятівної перерви. Ріббентроп ви­тирає піт з носа, хоч з-за грат незліченних вентиляторів віє майже могильним холодом.

Йоахімові фон Ріббентропу стає душно і... тісно. Тіс­но, як у домовині. Уста Ріббентропа жадібно ловлять повітря, в нього тепер вигляд людини, яка раптом гля­нула в очі невблаганній смерті. Чи не згадує фон Ріббен­троп, яким диким розпачем палали три роки тому очі людей, що їх, на категоричну вимогу Ріббентропа, від­дав був Хорті * кремаційним печам Освенціма. А цих людей було шістсот тисяч...