На превеликий жаль, жиди тримаються послідовно іншого курсу. Після українсько-польської війни в ХVІІ столітті, Мойсеєва Церква щороку проклинає Гетьмана України Богдана Хмельницького — поруч з Аманом, котре практикують і досі. Цими прокльонами розпалюється ненависть цілого жидівського народу не до одного Богдана Хмельницького, а до цілого українського народу. За модерних часів елементи цієї релігійної помсти перенеслися на політичну площину. Жиди вважають, що інтереси жидівської людности в Україні можуть бути найкраще захищені тільки тоді, коли Україна не матиме своєї державної суверенности, а буде під якоюсь чужою окупацією, Тому вони раніше трималися Польщі, а коли виросла нова Російська імперія, що завоювала цілу Україну, жиди автоматично стали найвірнішими прихильниками російської великої держави, перебуваючи на українській землі. А коли 1917 року впала царська влада, а на її місце прийшла комуністична система, жиди найактивніше стали на її стороні.

Джерело українсько-жидівських антагонізмів

В історії України за період Великого Київського Князівства про жодні антижидівські настрої слідів не знаходимо. Якщо за тих часів там жиди були, то вони поводили себе лояльно — і тому влада й місцеве населення хотіли їх радо бачити, на рівні з іншими багатонаціональними чужинцями. Щойно після роозпаду Київської держави, коли в ХV—ХVІ ст., частину її території окупувала Польща, стали датуватися сліди українсько-жидівських конфліктів. Польські королі віддавали окуповані українські провінції під абсолютну владу своїх феодальних намісників — князів і графів. Натомість ці останні всю фінансову політику в тих провінціях передавали привезеним ними з Польщі жидам. Уся українська людність була на рабських правах. Жиди були вільні й разом з польськими адміністраторами експлуатували народ. У їхніх руках була вся торгівля, надто ж — густа мережа ресторанів, що розпинали народ. Навіть Божі храми виорендовані жидам. Коли православні християни хотіли молитися у своїй церкві, то мусили «купувати ключа» від шинкаря-жида. За найменший спротив цьому ладові польські пани насторомлювали живих людей на загостреного кола — там вони мусили мучитися на очах решти народу кілька днів, а потім кілька днів конати. Всі жиди вірно трималися своїх хлібодавців, заробляли казкові гроші, а їхні корчми служили за осередок шпіонажу — там вони спочатку людей споювали, потім підслуховували, що ті говорять і все негайно доносили польській адміністрації.

Польські князі та графи були далеко від народу, а жиди були постійно між народом, як постійне око та вухо польської влади. Тому серед анальфабетичної народної маси, котра не орієнтувалася в політичних проблемах та не знала навіть хто є її пан, увесь гнів проти цього ладу, ввесь гнів став ятрити насамперед проти тих чужих елементів, котрі були до неї найближче, тобто жидів. Таким ось чином, уперше в історії України, постав «антисемітизм». Але маємо поставити питання: хто його викликав.

Кінець цьому ладові польських феодалів в Україні поклали багатолітні війни Богдана Хмельницького та інших командирів української збройної сили. В цих воєнних операціях, за тодішніми методами вести війну та вияву помсти за заподіяні кривди, народні маси очевидно так само жорстоко карали всіх своїх ворогів, тобто в даному разі — поляків і жидів. Кожен народ має право боронити свої інтереси. Якби жиди були тоді на місці українців, вони очевидно робили так само. Тому просто дивовижно виглядає той факт, що світове жидівство ще й досі вважає за головного винуватця в усіх історичних подіях не тодішні польські уряди, котрі до них довели своєю політикою, а Мойсеєва Церква рік-річно проклинає Хмельницького, поруч Амана, замість проклинати головних спричинників усіх трагічних подій — Конєцпольського та Потоцького.

Коли ж польська держава була знищена і вся територія України поступово була завойована в ХVІІІ ст., новою євразійською імперією Росією, українські жиди, хоч їхня царська влада тримала наче прокажених у «полосах осєдлості», замість шукати спільної мови з українським народом, всіма силами підтримували владу і культуру нового окупанта України. Натомість світове жидівство автоматично зробилося найактивнішим адвокатом цього «жандарма Європи» на міжнародньому форумі. В такому стані знову минали століття. Царська влада жидів до політики не допускала. Перейняті були вони тільки торгівлею, ремеслом та вільними професіями. Старі польсько-жидівські кривди в масах українського народу стали поступово забуватися... В українців з’явився новий політичний ворог — Росія. Ба більше: українці і жиди зробилися однаково гнобленими національними меншинами Росії, де українцям заборонено навіть писати та говорити рідною мовою.