Читаем Ціпов полностью

- Цитьте, мамо!.. Він таки правду каже, що без процента ніде не позичиш, Краще ж мені йому заплатити, ніж жидові… Та, може, він й спустить мені дещо, Кажи, Романе, по-божому, що візьмеш на рік від сотні? - обернувсь Семен до брата.

- А що тобі казати?.. Тепер усе дешеве, тільки гроші дорогі. Так, не для тебе, візьму за сто - сто двадцять…

- А я ж не казала?! - сердито буркнула Наумиха, сунувши горщиком в піч.

Семен чухав потилицю. Багато! Сильно багато! А він же гадав собі, що брат не заправить такого жидівського процента…

- Про мене, позичайте гроші в жида, я не бороню! Може, жид й дурно позичить!

Роман підвівся з лави і зробив такий рух, наче він глибше запхнув гроші в кишеню. Хіба він набивається з грішми?.. Не хотять - і не тройка! Баба з воза - коням легше… Ого! Гроші такий крам, що куди не поткнись, скрізь до їх ласих повно! А то й полежати можуть: ні їсти, ні пити не просять… Ет, хотілося зробити вигоду братові, за спасибі більш, як кажуть… А тут - на тобі: процент великий!.. Глядіть меншого!..

Роман налапав шапку і наважився тікати. Семен жахнувся: ще справді брат розгнівається та не позичить грошей, а в жидів і за такий процент не знайдеш! Він кинувся до брата.

- Та годі ж бо, годі! Навіщо гніватися? - укоськував він Романа. - Я йно казав: коби менше; а як не кожна, най буде, як хочеш! Куди там мені по жидах бігати!.. Роман втихомирився.

- Я йно для тебе, Семене, це роблю, бажаючи тобі пожитку з того грунту, що купуєш, - казав Роман, дивлячись вбік хитрими очима, в котрих мигнула якась потаємна думка. - Я другому зроду-віку не позичив би!..

Закликали свідків, принесли могорич; коло столу знялась бесіда. Тільки стара Наумиха стояла невесела біля печі, не обзиваючись й словом. Чогось їй було сумно, чогось було журно. Наче віщувало серце якесь лихо несподіване.

"Справді світ інший настає, - думала стара, - бо брат в брата дурнісенько гроші цупить, не соромлячись ні людей, ні бога. Коли б ще Семен не зашморгнувся тою позичкою, як налигачем за шию… Щось мені тая катеринка, як жарина, пучки пече, - думала вона, загортаючи в хустину гроші, що дав Семен до сховку. - Не моя це дитина, не моя! - казала стара собі, стежачи очима за Романом, що, непевно осміхаючись, виходив у двері. - Не йму я йому віри, не правдою він дише".

А Роман йшов і розважав щось; думки снувалися по його голові, як човник поміж основою. Він ставав на дорозі, щось мимрив під носом, щось міркував… "А земля таки мусить бути моєю!" - закінчив він рішуче і пішов далі.

Семен радий був, що все скінчилось до ладу. За два тижні він одружився з Домною, кинув службу в економії і, оселившись в батьковій хаті вкупі з Наумихою, не раз з вдячністю згадував Романа, що не тільки допоміг купити грунт, але й на весілля позичив тридцять карбованців.

x x x

В хаті тепло: від печі йде дух, розходиться по всіх закутках. Каганець, потріскуючи, мляво блимає на припічку, нерівно осяває хатину. Гарно та мило в такому напівсвітлі, примостившись ближче до печі, вести любу розмову довгим зимовим вечором. Згадки самі зринають в пам'яті, слова самі іллються. Отож і Наумиха з невісткою, сидячи за кужелем, звірялися одна одній з свого колишнього… Чорний кіт солодко спав на припічку біля каганця йому було байдуже, що холодна зима зазирала крізь вікна білим морозом. Тиша та спокій гостювали в хаті. І чому той спокій, тиша тая не увіллються в серце Семенове? Чому те серце не хоче вдовольнитись своїм близьким щастям, чого воно скоріше б'ється від одної мрії про щастя других, чужих людей, щастя, що, може, й не доведеться Семенові побачити його?.. А хіба він знає, чого се так?!

На якийсь час після того, як він одружився з Домною, "дурні думки", що ще змалечку мучили його, почезли. Заколисаний родинним щастям з любою дружиною, Семен забув на свої колишні турботи. Та от тепер, бог зна звідки, знов з'явились ті думки, обсіли його, намагались відповіді.

"Мені ще добре, - думав Семен, сидячи на лаві в кутку, - мені ще добре: маю хату, маю поле, та й небагато на нас двоє треба… А скільки ж то, боже мій, бачив я таких, що в них іно скибочка того поля, а сім'я велика… А що мені до того?.. Що мені чужа біда?.. Як-то що? То йяо тому котові, ще лежить на припічку, до всього байдуже… А я людина… І дивні ті люди: бідує, горює, гине в голоду, а нічого не радить собі, не запобігав лихові… А що ж робити? Як робити?.. Та хіба ж я знаю? Е, коби-то я знав, я б, вдається, на видиму смерть пішов, я б, здається, видер, вигриз би ту землю, бо без землі лихо людям на землі, сумно жити-скніти, сумно бідувати без надії на краще!.. А мені що? Аби мені добре, а там - про мене!.. Це знов обсіли мене дурні думки… І що мені робити з ними, навіщо вони мені?.."

Семен узяв шапку і вийшов надвір, бажаючи розвіяти свої думи десь поза цею душною хатою.