Читаем Ціпов полностью

І Роман має ідею, ще й гарну ідею, але то таку гарну, що навіть на саму згадку про неї усмішка осяває його обличчя. Роман доміркувався, що ті три морги землі, які недавно купив Семен і які наче сам бог притулив до його, Романової, ниви, не потрібні Семенові. Авжеж не потрібні, бо він не вміє шанувати їх. Брат не матиме пожитку з того грунту, бо він марнує свою працю, розсівав її на дурницю. Ось недавно Мордко хвалився, що взяв від нього п'ять карбованців за якесь там "прошеніє"… І що з того "прошеніяв3 Якби користь яка, а то - халепи ще не бачив!.. Ну, з'їв би за ті гроші ласо, пропив би їх - усе б була признака, а то по жидах-дерисвітах розсівати!.. Ні, не потрібна такому земля, однаково змарнує… А це гріх. Адже й батюшка в церкві каже: "Всякому маючому дасться, а від немаючого й що має - відбереться…" А кому ж відібрати її? Роман нікому не дасть відібрати, він сам відбере землю… Тільки як же це зробити? Правити через суд довг з Семена - так мало ще напозичив… ще не час… Питання це забило клин у тім'я Романові, але він в кінці заспокоїв себе: "Якось вона буде! Не кабак же в мене на плечах, а голова, та ще й неабияка!"

Промайнула метеликом весна, збігало, мов день оден, й літо. Почали люди серпи гострити, лаштуючись до жнив. Семенове жито зародило на диво. Густе, високе, воно гнуло додолу важкий колос, наче згиналось до Романового, що зараз-таки на суміжному полі стирчало догори, рідке та мізерне. Ця картина несказанно дратувала Романа.

- Скажусь, збожеволію, як не відберу цього поля! - казав він, затискаючи зуби. - Я його підпалю… Бігме, підпалю… Хай пропадав… Та не пропаде, ледащо: дам грошей на хату, ще раз позичу, а поле таки буде моїм… Вже як сказав, що буде, то буде…

І Роман грізно поглядав на молодшого брата, що почав уже жати стигле жито край поля. А Семен не знав, не відав й не причував навіть свого ворога. Він жав, заклопотаний власною думкою. Пішла чутка, що до Межибожа, де зібралась сила війська, мав незабаром прибути хтось з царської родини. Ця новина дуже була на руку Семенові. До Межибожа не так-то далеко, можна туди поїхати, от коли б тільки обжатись та звезти хліб. Вже він конче подасть "прошеніє", виблагав дозволу й грошей на порогу, приїде в столицю й виявить свою таємницю цареві…

Люди обжались. Заскрипіли вози, замотали головами круторогі, здержуючи з гори високі, мов хати, хури, наладновані золотими снопами. Почалась возовиця. Семен звіз свій хліб раніше від других і склав у стодолу. Він квапився вирушити в дорогу.

Був чудовий серпневий ранок. Сонце встало ясне, веселе, умите і зараз-таки почало гратись в золотими стіжками жита й пшениці, що стояли, пишаючись, на кожному обійсті. Горобці цвірінькали та чубились коло стіжків, де було чимало витрушеного зерна. Тільки людям було загайно, бо вони ще не покінчили цілком у полі. В селі було пусто й тихо. Двері в хатах були всюди зачинені, В Наумишиній хаті теж не було нікого, бо Семен, маючи увечері їхати до Межибожа, хотів налагодити жінці дров і подавсь у ліс, а жінки копали в полі бараболю.

Роман йшов улицею, йому треба було до тестя. Він ще здалеку наглянув братові стіжки й стодолу, що стояла повна снопів край дороги. Романа так і шпигнуло щось у серце.

"Якого хліба навозив!.. - подумав він з заздрістю, мало не з ненавистю до брата. - Оце попродасть і принесе мені довг… хоч не ввесь, частину… та не бачити мені його поля, мов свого носа… Мав він хліба… має!.. а якби теє…- Роман поправив вогонь у люльці. - взяло б ся вогнем - і нема… І лиш купа попелу лежить замість хліба… Не взяв би його кат, позичив би я йому на хату… Зате б і ниву мав1.. 1 чого, дурний, налякався? - казав Роман, цокаючи зубами, мову пропасниці, та озираючись навкруги. - Й духа живого немає… не побачать… От взяти так…- Роман вийняв губку 3 кишені, - зробити так…- він запалив шматок губки з люльки…- а далі так… і годі…в Роман кинув тліючу губку на ожеред соломи, що лежав коло стодоли, і поваживсь тікати… Але - ой леле!.. Що ж се таке? Ноги Романові мов прикипіли до місця, сили десь раптом щезли, і він не може порушитись, заразом тямлячи, до болю 'в мозкові тямлячи, що й стояти не можна… А проте він стоїть і чує, як уся кров його вбіглась до серця, і не може відвести широко розплющених очей від губки, що жарить на соломі проти вітру…

Роман натужує всі свої сили, усю волю і, зрошений холодним потом, непевним кроком сливе біжить далі…

А над тихим мертвим селом вже понеслось від дзвіниці тривожне: бов, бов, бов… То хтось, побачивши стовп чорного диму, що звився аж під небо, дзвонить на пожежу. Хто був лиш на селі - складав стіжки або копавсь на городі - усі висипали на улицю, озираючись навкруги, шукаючи того невблаганного ворога сільського в літню посуху… Хто горить!.. Де?… Либонь Іван Галузка… Ні, Яків Коваль… Наумишина хата!.. "Наумиха горить!.." - кричить хтось зі стріхи, куди виліз роздивитись краще… І всі ринуть туди, де хмарою в'ється чорний дим, попереджаючи хвилі полум'я…