— Зрозуміло, — відповів Страйк. — А міг би хтось інший із ним зв’язатися і спитати, чи готовий він поговорити зі мною про УГЦ?

— Можу спитать в його сестри, — озвалася Ава. — Вона до його їде на тому тижні. Слухайте, а це не ви той хлоп, шо піймав Шеклвелльського різника?

— Це я, — підтвердив Страйк.

— Це він, — голосно сказала Ава комусь на тому кінці лінії, а тоді: — Тож ви тепер УКЦ ловите, чи як їх?

— Джордан вам розповідав, як йому там велося? — спитав Страйк.

— Трохи. Але кошмари весь час снилися, — додала вона із якимсь злостивим задоволенням.

— Справді? — спитав Страйк.

— Ага. Про свиней. Він боїться свиней.

І вона засміялася, і невідома особа поруч із нею теж.

— Гаразд, то ви зможете попросити сестру Джордана передати йому повідомлення від мене… у вас же є мій номер?

— Зможу, добренько. До побачення.

Страйк поклав слухавку.

— Виявляється, після Чапмен-Фарм Джордану сняться кошмари про свиней.

— Справді?

— Так… Ти щось про них знаєш?

— Про кого, про свиней? Дуже мало.

— Шкода. Хотів почути думки експерта з сільського життя.

— Кабани бувають дуже агресивні, — сказала Робін. — Це я пам’ятаю. Коли я ходила до школи, кабан сильно поранив нашого місцевого ветеринара. Притиснув його до металевого паркану — сильно поранив, зламав ребра.

Страйків мобільний задзижчав — прийшло повідомлення. Робін встигла побачити розсип емодзі, а тоді її партнер прибрав телефон зі столу і сховав у кишеню.

Робін правильно виснувала, що це написала Біжу Воткінс. Якусь мить Робін вагалася, чи не передати Страйкові попередження від Ільзи про постільні вибрики Біжу, а тоді згадала останню реакцію Страйка на втручання в його особисте життя і передумала. Вона тепер довго не побачить свого ділового партнера. Не хотілося б посваритися перед розлукою.

<p>23</p>

Спільність із чоловіками біля брами.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

О пів на десяту наступного дня Робін вийшла зі станції «Вікторія-Стейшн» у прохолодний похмурий ранок. Якусь мить вона стояла з напівпорожньою сумкою на плечі, приглядаючись до таксі, натовпу людей та автобусів і відчула паніку: мікроавтобуса ніде не було видно. Вона навіть дістала з кишені брошуру УГЦ, щоб подивитися, чи правильно запам’ятала час та місце, хоча була певна, що правильно. Та щойно вона це зробила, як помітила жінку в помаранчевій накидці з табличкою із символом церкви — серцем та долонями — і впізнала Бекку Пірбрайт, старшу сестру Кевіна, яка проводила другу з відвіданих Робін служб.

Раніше Бекка здалася їй схожою на мотиваційну ораторку, а тепер скидалася скоріше на таку собі ідеальну скаутку: красива, акуратна, кароока, з густими віями, лискучим каштановим волоссям і білим овальним обличчям. Коли вона усміхалася, на щоках з’являлися ямочки. Вона збирала навколо себе новоприбулих і випромінювала бадьорий авторитет.

Поруч із Беккою стояв опецькуватий молодик з низьким чолом, темними очима, кучерявим чорнявим волоссям і проваленою нижньою щелепою. Подивившись на нього, Робін відзначила легку сіпавку: праве око почало неконтрольовано підморгувати, і він хутко затулив його рукою. На молодику теж була помаранчева накидка, а в руці він тримав планшет. Коли Робін підійшла до групи, у ній було вже сім чи вісім людей із наплічниками та сумками.

— Привіт, — сказала вона.

— Доброго ранку! — озвалася Бекка. — Ти одна з нас?

— Наче так, — відповіла Робін. — Ровена Елліс.

Молодик із планшетом поставив галочку перед іменем.

— Чудово! Я Бекка, а це Дзян, — він буде нашим водієм.

— Привіт, — сказала молодику Робін, але той тільки гмикнув.

Почувши ім’я «Дзян», Робін подумала, що це може бути другий син Джонатана Вейса, хоча молодик був нітрохи не схожий на очільника церкви.

Інші новонавернені являли собою еклектичний гурт. Вона впізнала смаглявого юнака в окулярах, який приходив до храму в футболці зі Спайдерменом, але решта облич здавалася незнайомою. Тут був червонощокий чоловік років сімдесяти, схожий на професора у твідовому піджаку і з пелехатим білим волоссям; дві юні дівчини, які весь час хихотіли — одна пухка і з яскраво-зеленим волоссям, друга бліда, білява і з купою пірсингу. Над групою витала нервова напруженість, ніби ці люди прийшли складати якийсь серйозний іспит.

За п’ять хвилин до десятої група виросла до двадцяти осіб, всі імена означено. Бекка повела всіх через жваву вулицю у провулок, де чекав акуратний білий мікроавтобус із логотипом УГЦ. Робін опинилася на сидінні біля вікна за юними дівчатами. Поруч сів юнак в окулярах.

— Привіт, я Амандіп, — сказав він.

— Ровена, — усміхнулася Робін.

Мікроавтобус зрушив із місця, а Бекка взяла мікрофон і стала на коліна на передньому сидінні, звертаючись до присутніх.