Тепер Робін розуміла, до чого він хилить, але мовчала.

— Я пів року жив в Ейлмертонській комуні з мамою та Люсі у 1985 році. Я не стверджую, що хтось згадає мене, — я був малий, — але моя мама була зіркою, хоч і незначної величини. Як мінімум про неї писали газети.

Кілька секунд Робін не могла вирішити, що тут сказати, а тоді зробила ставку на чесність.

— Насправді Шейла Кеннет згадала тебе і твою маму. Я не хотіла розповідати, — додала вона, — поки ти сам мені не скажеш.

— А, — сказав Страйк. — Ясно.

Вони дивилися одне на одного.

— То було жахливе місце, — грубо мовив Страйк, — але зі мною там нічого не сталося.

Мимоволі він трохи виділив голосом «зі мною».

— Є ще одна причина, чому я тобі це кажу, — провадив він. — Та жінка, Мадзу… Не довіряй їй.

— Я й не збираюся, вона здається…

— Ні, я хочу сказати, що ти не повинна розраховувати на… — він не одразу знайшов підходяще слово, — на якесь сестринство з її боку. Особливо коли йтиметься про єднання духу. Якщо вона захоче відвести тебе до якогось мужика…

У двері постукали.

— Що? — нетерпляче гукнув Страйк.

У дверях з’явилася незадоволена мавпяча мордочка Пат. Вона сказала Страйкові своїм низьким шорстким голосом:

— Подзвонила жінка, хоче говорити з вами. Звати Ніав Догерті.

— З’єднайте, — негайно сказав Страйк.

Він сів за свій бік столу, і за кілька секунд задзвонив телефон.

— Корморан Страйк.

— Алло, — почувся несміливий жіночий голос. — Е-е… мене звати Ніав Догерті. Ви лишили повідомлення моєму чоловіку, питали, чи я не проти відповісти на кілька питань про Універсальну гуманітарну церкву…

— Так, це був я, — сказав Страйк. — Дякую, що відгукнулися.

— Нема за що. Можна спитати, чому ви хочете зі мною поговорити?

— Так, звісно, — сказав Страйк, дивлячись Робін у вічі. — Мою агенцію найняли розслідувати певні заяви про церкву, зроблені колишнім її членом. Ми шукаємо можливість підтвердити їх.

— О, — сказала Ніав. — Ясно.

— Це буде суто неофіційна розмова, — запевнив Страйк. — Просто загальні відомості. Наскільки я розумію, ви там побували ще дитиною?

— Так, я там жила з вісьмох років до одинадцяти.

Пауза.

— А ви зверталися до мого батька? — спитала Ніав.

— Так, — відповів Страйк, — але він відмовився розмовляти.

— Ну звісно… якщо ви не зможете відповісти, я зрозумію, але навіщо ви хочете підтвердити ті заяви? Ви працюєте на газету чи…

— Ні, ми не працюємо на газету. У нашого клієнта родич потрапив до цієї церкви.

— О, — промовила Ніав, — розумію.

Страйк чекав.

— Добре, — нарешті сказала Ніав, — я готова з вами поговорити. Насправді якщо у вас вийде завтра чи у п’ятницю…

— Завтра буде ідеально, — сказав Страйк, який мав свої причини обрати четвер.

— Дякую, це буде дуже зручно, — я не на роботі… ми щойно переїхали. Не знаю, чи не буде нахабно з мого боку запросити вас приїхати до мене? Це недалеко від Лондона. Чалфонт-Сент-Джайлз.

— Без проблем, — запевнив Страйк, тягнучись по ручку, щоб записати адресу.

Повісивши слухавку, Страйк розвернувся до Робін.

— Поїдеш завтра зі мною до Чалфонт-Сент-Джайлза?

— Вона згодилася поговорити?

— Так. Було б добре, якби ти перед мандрівкою туди її послухала.

— Безсумнівно, — погодилася Робін і підвелася. — Ти не проти, якщо я зараз поїду додому? Треба вирішити кілька питань перед Чапмен-Фарм.

— Так, звісно.

Щойно Робін пішла, Страйк сів за комп’ютер у значно кращому гуморі, ніж вранці. Він щойно не дав Робін можливості провести останній вільний день перед початком завдання з Раяном Мерфі. Якщо його дії і нагадували, бодай віддалено, махінації Шарлотти Росс відносно самого Страйка, його совість почувалася на диво чистою, коли він гуглив заклади Чалфонт-Сент-Джайлза, де можна приємно пообідати.

<p>21</p>

Наслідки часу небезпеки справді значні.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

Село на відстані годинної мандрівки з Лондона, куди Страйк та Робін прибули наступного ранку, вирізнялося сонною англійською мальовничістю. Коли їхали повз фахверкові будиночки над зеленим сільським моріжком, Страйк, який пристав на пропозицію Робін сісти за кермо «БМВ» замість нього, визирнув на сірокам’яну норманську вежу місцевої церкви і побачив табличку, де заявлялося, що це село — найдоглянутіше в Бекінґемширі.

— Дешевого тут немає нічого, — мовив Страйк, коли вони з’їхали з Гай-стріт на Бовстридж-лейн.

— Ми на місці, — сказала Робін, зупиняючись перед квадратним особнячком із карамельної цегли. — Раніше на десять хвилин, почекаємо чи…

— Почекаємо, — сказав Страйк, який не мав бажання підганяти цю розмову. Що довше вона триватиме, то вище вірогідність, що Робін захоче попоїсти перед поверненням до Лондона. — Готова до завтра? Зібралася?

— Поклала плащ і білизну в сумку, якщо це рахується за збори, — відповіла Робін.