Отут уже його голодним слухачам терпець почав уриватись. Сотням пар очей уже давно стало нецікаво дивитись на нього, і люди знов зосередили голодні погляди на казанах. Їм уже не сила було довше чекати. Дуже помаленьку, але невпинно юрба почала посуватись наперед, ближче до казанів.

– А зараз, – вигукнув тисячник свої останні слова до зголоднілих слухачів, – зараз, дякуючи нашій дорогій комуністичній партії, ми відсвяткуємо ці дві такі великі події нашою традиційною гарячою гречаною кашею!!!

Обшарпаний і голодний натовп уже не годен був дочекатись, поки він закінчить. Чоловіки, жінки і діти – усі, хто міг рухатись, – кинулися до казанів. Сотні людей верещали, зойкали й кляли одне одного, вони збивали з ніг слабших і топталися по тих, які лежали на землі й намагалися добратись до казанів плазом.

Але дістатися до них не спромігся ніхто. В ту мить, коли вже здавалося, що розбурханий натовп ось-ось поперекидає всі ці казани, пролунав постріл, а за ним – ще один... Це, однак, не спинило натиску. Тоді котрийсь відчайдушний парубчак вихопився на трактора і почав щось кричати. Та пролунав третій постріл. Парубчак на тракторі хитнувся і впав. Аж це третє, фатальне попередження нарешті подіяло, і юрба вгамувалася.

«Товариш тисячник», що під час усієї бучі безпорадно застиг на тракторі, тепер уже опанував себе. Зневажливо дивлячись з височини свого становища на юрбу, він сердито вигукнув:

– Перестаньте поводитись, як дикі звірі! – І далі мовив: – Станьте в чергу і трохи почекайте! Найперше дістануть їсти ті, що здатні піти на роботу в поле.

Сказавши це, він зійшов з трактора й зайняв місце біля казанів, щоб особисто наглядати за розподілом їжі.

Поступово лад був наведений. Голодні вишикувалися в чергу, як і належалось. Дехто стояв, дехто лежав у черзі, кожен тримаючи якусь посудину: миску, горня чи бляшанку. Нарешті «товариш тисячник» милостиво кивнув на знак, що можна почати першотравневе частування. Кожному припало по два великі черпаки гречаної каші. Нікого не забули й не оминули.

Коли цей обід закінчився, «товариш тисячник» знов виліз на трактора, щоб зробити важливе оголошення. Від сьогодні, сказав він, ті колгоспники, що працюватимуть у полі, будуть щодня діставати по фунтові хліба й по дві гарячі страви. І зразу ж наказав тим, хто ще був на це спроможний, рушати в поле й братися до праці.

Але небагато людей пішло в поле. Гречана каша не могла зробити чуда. Чимало з них були заслабі, щоб іти на якусь довшу відстань, а декотрим то й підвестись було не по силі. Вони так і залишилися сидіти чи лежати на майдані, вилизуючи рештки каші зі своїх посудин.

Ми, школярі, разом з учителями одержали по порції каші останніми. Поки голодні люди поглинали свої пайки, ми мусили співати патріотичних першотравневих пісень з подяками комуністичній партії та радянському урядові за те, що вони нам дарували щасливе й заможне життя. І ввесь той час нас просто корчі брали від голоду, і ми страшенно заздрили тим, які вже їли свою кашу.

Застреленого на тракторі відтягли з того місця, де він упав, і так і залишили лежати в усіх на очах на майдані. Трохи згодом я помітив, що до нього підкрався охлялий з голоду пес і, обережно обнюхавши лежачого, почав злизувати кров з його рани.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Основна битва за українську пшеницю врожаю 1932 року почалася вже десь так за два місяці до початку жнив.

Із кінця травня в наше село стали з'їжджатись якісь сторонні люди і поступово ми почали довідуватися, що вони за одні. Партія змобілізувала 112 тисяч своїх найнадійніших і найактивніших членів, щоб організувати ударне проведення жнив і забезпечити оперативну й безперешкодну реквізицію хліба і перевезення на державні зсипні пункти. Невдовзі цих партійців почали звати «стотисячниками», або скорочено – «тисячниками» (як ото раніше називали «двадцятип'ятитисячників»). Їх було дев'ятеро в нашому селі, по одному на кожну стохатку, і ще один, що мав стати тисячником при сільраді: цей очолював усю групу. Попереднього тисячника, «товариша Черепіна», разом з його командою перекинули в інше село. Ці нові тисячники незагайно перебрали ціле наше село під свою диктатуру, примушуючи нас коритися своїй волі і своїм вимогам.

Прізвище нашого нового сільського тисячника було Лівшиць. Ми називали його «товариш Лівшиць» або просто «товариш тисячник». Ніхто не знав, звідкіля він, але видно було, що з якогось великого міста. Манери в нього були, як у городянина, і хоч говорив він по-українському калічено, проте силкувався висловлюватись ввічливо і навіть вишукано. Був він середнього зросту, без сивини в чорному волоссі, хоча років мав десь під п'ятдесят. Нам здавалося, що він жонатий, бо на пальці носив просту золоту обручку, але про його жінку чи сім'ю ми нічого не чули. Типовий собі міщух, він своїм виглядом не показував нічого надзвичайного. А однак вираз його очей і те, як він звертався до нас, прозраджували ненависть до тих людей, якими він мав керувати.