Читаем Снігопад полностью

Сам Нґ, чи, принаймні, його аватар — невисокий охайний в’єтнамець років сорока з хвостиком, із прилизаним волоссям, вдягнений у військове такі. Коли Y. Т. заходить до офісу, він сидить, скоцюрбившись у кріслі, а ґейша масажує йому плечі.

Ґейша у В’єтнамі?

Дідусь Y. Т., який провів певний час у В’єтнамі, розповідав, що під час війни ніппонці захопили країну і панували в ній з жорстокістю, яка вважалась їхнім фірмовим знаком, перш ніж ми скинули на них ядерні бомби і вони з’ясували, що насправді їм ближчий пацифізм. В’єтнамці, як і більшість азіатів, їх ненавидять, і схоже на те, що в цього Нґ твердо стоїть на саму думку про те, що японська гейша мусить розминати йому спину.

Але це доволі дивно з однієї-єдиної причини: ця ґейша — просто картинка в окулярах Нґ та Y. Т. Картинка не може робити масажу. То навіщо паритися?

Коли Y. Т. заходить до кімнати, Нґ підводиться і кланяється. Так вітаються гардкорні задроти Стріту — вони не люблять потискати руки, бо контакт неможливо відчути, і це нагадує, що насправді ви не тут.

— Ага, драстуйте, — відповідає Y. Т.

Нґ знову сідає, і ґейша повертається до роботи. Його робочий стіл — чудовий французький антикваріат, на ньому уздовж краю екранами до власника вишикувані телемонітори. Більшість часу він дивиться саме на них, навіть коли говорить.

— Мені про тебе розповідали, — повідомляє Нґ.

— Не слухайте брудних пліток.

Нґ бере зі столу склянку і робить ковток. Судячи з вигляду — це м’ятний джулеп. На стінках склянки збираються росинки конденсату, зриваються і ковзають униз. Рендер настільки досконалий, що Y. Т. бачить мініатюрне відображення вікон офісу в кожній краплині. Просто неймовірно — оце задротство!

Він дивиться на неї без жодних емоцій, але Y. Т. уявляє собі, що його лице виражає ненависть і відразу. Він вбухує купу грошей на найкрутішу хату в Метасвіті, а до нього привалює якась зерниста чорно-біла скейтерка. Певно, це відчувається як удар серпом по метафоричних яйцях. Десь у домі грає радіо, мікс якогось в’єтнамського лаунжу із каліцьким янківським роком.

— Ти громадянка Нової Сицилії?

— Ні, я просто зависаю часом із Дядечком Енцо та різними мафіозі.

— Оу. Дуже незвичайно.

Нґ — неквапливий чоловік. Він просяк млявістю дельти Меконґу, йому нормально просто сидіти, втикати в монітори і раз на кілька хвилин народжувати по реченню.

Іще одне: у нього явно синдром Туретта чи якась інша вавка в голові, бо він час від часу без причини видає ротом дивні звуки. Всі вони звучать у ніс — таке зазвичай чуєш від в’єтнамців під час сімейних сварок рідною мовою десь у підсобках продуктових магазинів і ресторанів, але, наскільки розуміє Y. Т., тут це не справжні звуки, а просто звукові ефекти.

— Часто з ними працюєш?

— Час від часу, безпекові замовлення. На відміну від великих корпорацій, у Мафії потужна традиція власної охорони. Але коли мова про щось особливо технологічне...

Він замовкає посеред речення і видає носом неймовірне дзумкотіння.

— То цим ти й займаєшся? Безпекою?

Нґ окидає поглядом усі свої телеекрани, потім клацає пальцями, і ґейша зникає. Він складає руки на столі перед собою і нахиляється. Пильно дивиться на Y. Т.

— Так, — каже.

Y. Т. дивиться на нього, чекає, коли він продовжить. По кількох секундах його увага знову повертається до моніторів.

— Переважно я працюю за великим контрактом із містером Лі, — мовить він.

Y. T. чекає на продовження: має бути не «містер Лі», а «Великий Гонконг містера Лі».

Ну що ж. Якщо вона може скорочувати ім’я Дядечка Енцо, він може скорочувати містера Лі.

— Соціальну структуру будь-якого міста-держави так чи інакше визначають його безпекові аспекти. І містер Лі це розуміє.

Ого, завертає на глибокодумство. Нґ раптом починає говорити, ніби якийсь білий старий із телевізійних аналітичних ток-шоу, які одержимо дивиться її мама.

— Замість розширювати штат охоронців — а це, знаєш, впливає на соціальне середовище, коли навколо стовбичить купа мужиків на мінімалках із автоматами в руках, — містер Лі віддає перевагу використанню нелюдських систем.

Нелюдські системи. Y. Т. вже збирається запитати, що він знає про Щурата, але це безглуздо — не скаже. Якби Y. Т. взялась випитувати в Нґ інфу, інфу, якої він їй ніколи не дасть, це просто започаткувало б їхні стосунки не з тої ноти і зробило б ситуацію ще більш дивною, ніж вона є зараз, а такого Y. Т. навіть уявити не може.

Нґ вибухає довгою руладою носових звуків, приклацувань і глотальних змичок.

— Пизда на колесах, — бурмоче він.

— Перепрошую?

— Пусте, — каже він, — паркетник підрізав. Ті люди просто не розуміють, що на цій машині я розчавлю їх, як бронетранспортер — в’єтнамську свиню.

— Паркетник... ви що, за кермом?

— Так. Я ж маю тебе забрати, пам’ятаєш?

— Ви не проти, якщо я подивлюся?

— Ні, — дуже правдоподібно зітхає він.

Y. Т. підводиться і обходить стіл, щоб і собі глянути на монітори.

Кожен із маленьких моніторів демонструє інший план вантажівки: вітрове скло, ліве вікно, праве вікно, задній вид. Електронна мапа на ще одному екрані показує його положення: на в’їзді в Сан-Бернардино, вже недалеко.