Читаем Снігопад полностью

— Агась, — Хіро відчайдушно бажає піти геть і ніколи більше не бачити цього типа, але не хоче закінчувати розмову першим.

— Ти хакер. Це означає, що твої глибинні структури також під загрозою.

— Глибинні структури?

— Нейролінгвістичні канали у мозку. Пам’ятаєш, як ти вчився писати бінарний код?

— Звісно.

— Тоді у твоєму мозку формувалися нові канали. Глибинні структури. Коли використовуєш нерви, між ними з’являються нові зв’язки, у процесі поділу аксони розгалужуються і пробиваються поміж гліальних клітин — так твоя біологічна начинка сама себе змінює, програмне забезпечення стає апаратним. Тому ти беззахисний — усі хакери беззахисні — перед нам-шубом. Маємо пильнувати одне одного.

— Що таке нам-шуб? Чому я перед ним беззахисний?

— Просто не дивися на бітові масиви. Ніхто не намагався останнім часом показати тобі голий бітовий масив? У Метасвіті?

Цікаво.

— Не особисто мені, але раз уже ти згадав, якась Бренді підкотилася до мого друга...

— Гетера культу Ашери. Намагається поширити хворобу, а це, вважай, синонім зла. Звучить мелодраматично, так? Та насправді ні. Знаєш, у давній Месопотамії не існувало відокремленого концепту зла, тільки хвороба і погане здоров’я. Зло було синонімом хвороби. Який ти з цього робиш висновок?

Хіро йде геть, так само, як він іде геть від будь-яких вуличних психів, що чіпляються до нього в місті.

— Це означає, що зло — вірус! — гукає вслід йому Лаґос. — Не пускай нам-шуб у свою операційну систему!

І Хуаніта працювала з цим типом, що несповна розуму?

«Удар тупим предметом» грає добру годину, переходячи від однієї пісні до наступної без жодної шпарини, жодної тріщинки в суцільній стіні звуку. Це все — частина естетики. Коли музика замовкає — виступ закінчено, і лише тоді Хіро чує екзальтовану юрбу. Цей звук — вибух високочастотного писку, який негайно проникає в його голову і починає дзвеніти у вухах.

Але водночас звучить і якесь низьке гупання, ніби хтось гаратає в барабанну бочку, і якусь хвилину він думає, що це, можливо, якась автоцистерна виїхала на естакаду над ними, але звук занадто рівномірний, і він не затихає.

Звук лунає десь позаду. Інші його теж зауважили, повернулися в той бік і тепер квапливо забираються з дороги. Хіро відходить убік, також повертаючись, аби глянути.

Ну, для початку — він великий і чорний. Взагалі дивно, що таке здоровило могло вміститися на байку, хай навіть це великий диркучий «Гарлей».

Поправка. Це «Гарлей» з якоюсь причіпною коляскою — гладенький чорний модуль стирчить праворуч, котиться на власному колесі. Але в колясці нікого нема.

Навряд чи хтось може бути настільки здоровенним і не мати при цьому ні грама жиру, але він узагалі не жирний, одяг — типу шкіри, але не зовсім — щільно облягає його торс, з-під одягу випинаються кістки і м’язи, нічого більше.

Він їде на своєму «Гарлеї» так повільно, що без коляски уже б точно навернувся. Нарешті робить ривок уперед, клацнувши пальцями на перемикачі.

Мабуть, одна з причин, чому він здається таким великим — ну, крім того факту, що він насправді великий, — полягає в тому, що в нього немає шиї. Голова дуже широка вже на тімені і ще ширшає, аж поки зливається з плечима. Спершу Хіро думає, що це такий модерновий шолом, але коли чоловік проїздить повз нього, ця копиця починає ворушитися, маяти на вітрі, і Хіро бачить, що це все волосся, густа грива чорного волосся, відкинута назад, за плечі, сягаючи майже пояса.

До краю вражений, Хіро усвідомлює, що чоловік повернув голову і дивиться на нього. Ну, принаймні, десь у його напрямку. Неможливо сказати, на що саме він дивиться, бо на голові в чоловіка окуляри — гладенька опукла мушля, розділена тонкою горизонтальною рискою, яка захищає його очі.

Він дивиться на Хіро. Він посміхається, його посмішка промовляє: «Йди в сраку», це така сама посмішка, яку Хіро вже бачив трохи раніше цього вечора, коли цей чувак стояв на вході до Чорного сонця, а в Реальності сидів десь у публічному терміналі.

Оце і є Ворон. Той, якого шукала Хуаніта. Щодо якого Лаґос радив не робити дурниць. І Хіро бачив його раніше, на вході до «Чорного сонця» — це він дав картку зі «Снігопадом» Да5виду.

Тату на його чолі складається з двох слів, написаних болдом: ПОГАНИЙ САМОКОНТРОЛЬ.

Хіро шугається і ледь не підстрибує, коли Чорнобиль і «Поплавлені» починають свій вступний номер, «Радіаційний опік». Це справжнє торнадо, що складається переважно з високих звуків та дисторшену, — відчуття таке, наче твоє тіло тягнуть дорогою, всіяною рибальськими гачками.

Зараз, коли більшість штатів — це переважно франшизи чи міськлави, мало знайдеться таких, що мають власну в’язницю чи бодай судову систему, тож коли хтось робить щось погане, покарання зазвичай швидкі та нехитрі: побиття, конфіскація майна, публічне приниження чи, у випадку з людьми, які з великою ймовірністю можуть зірватися і комусь нашкодити, татуювання на помітній частині тіла. ПОГАНИЙ САМОКОНТРОЛЬ.

Очевидно, цей хлопець потрапив у подібне місце і добряче там рознервувався.