Читаем Снігопад полностью

Y. Т. вискакує з каньйону так швидко, що, коли влітає у трафік, її швидкість мало відрізняється від швидкості навколишніх машин. Щойно вона міцно чіпляється до нічної фури із салатом, дзвонить мамі.

— Мамо, послухай. Ні, мамо, не зважай на шум. Так, я їду дорогою на скейті. Але мамо, послухай бодай секунду...

Їй доводиться скинути дзвінок — стара сучка не хоче розмовляти. З нею неможливо говорити. Намагається зв’язатися з Хіро. Це займає кілька хвилин, а тоді зв’язок з’являється.

— Алло! Алло! Алло! — кричить вона. Чує сигнал машини. Сигнал лунає з телефону.

— Алло?

— Це Y. Т.

— Як життя? — Цей чувак ніби трішки гальмо в особистих розмовах. Вона не дуже хоче говорити про те, як у неї життя. Вона чує ще один сигнал машини поверх голосу Хіро.

— Де ти, Хіро?

— Гуляю собі вулицями Л. А.

— Як ти можеш бути підключений і одночасно гуляти? — І тут до неї приходить розуміння жахливої дійсності: — Господи, ти ж не став химерою, правда?

— Ну, — мнеться Хіро. Він вагається, соромиться, ніби йому досі невтямки, що саме він зробив. — Я не те щоб став химерою. Пам’ятаєш, як ти мене вичитала, що я витрачаю всі гроші на комп’ютерні забавки?

— Ага.

— То я вирішив, що витрачаю замало, і купив собі поясний комп’ютер. Найменша машинка на світі, я просто йду собі вулицею, а він у мене на пузі. Шикардос.

— Ти химера!

— Так, але ж це не те саме, що вчепити на себе всю ту фігню...

— Ти химера! Слухай, я говорила з оптовичкою.

— Так?

— Вона каже, що була хакеркою. Побачила щось дивне в себе в комп’ютері. Тоді їй стало зле, вона вступила в секту і, зрештою, опинилася на Плоту.

— На Плоту? Не може бути.

— На «Ентерпрайзі». Вони беруть їхню кров, Хіро. Висмоктують з їхніх тіл. Вони заражають людей, коли вколюють їм кров хворих хакерів. А коли їхні вени стають непридатними, як у нарколиг, просто викидають і прилаштовують на континенті, де вони займаються гуртівнею.

— Це добре, — каже він. — Чудові новини.

— Вона сказала, що побачила якийсь шум на екрані комп’ютера, і від цього їй стало зле. Ти щось про це знаєш?

— Так. Це правда.

— Правда?

— Ага. Але ти можеш цим не перейматися. Таке загрожує лише хакерам.

На якусь мить вона скаженіє настільки, що їй відбирає мову.

— Моя мама програмує для федералів, мудло! Чого не попередив?

За пів години вона вже дома. Цього разу навіть не завдала собі клопоту змінити маскування, вривається в дім у простому і трохи моторошному чорному комбінезоні. Дорогою через коридор кидає дошку на підлогу. Хапає з полиці одну з маминих нагород — важку кришталеву штуку, насправді зроблену з пластику, — яку та отримала кілька років тому за лизання сраки свого федерального боса та проходження всіх тестів на поліграфі, і кидається до кабінету.

Мама на місці. Як завжди. Працює за комп’ютером. Зараз вона не дивиться на екран, проглядає якісь нотатки, що лежать у неї на колінах. Коли мама піднімає на неї погляд, Y. Т. розмахується і жбурляє кришталевий кубок. Він пролітає просто в мами над плечем, відстрибує від комп’ютерного столика, влучає в екран монітора. Офігенно. Y. Т. завжди мріяла це зробити. Вона зупиняється помилуватися своєю роботою, а вже по кількох секундах її мама вибухає цілою палітрою дурнуватих емоцій. Що ти робиш у цьому костюмі? Хіба я тобі не казала не їздити на скейті по справжніх дорогах? Не можна жбурляти вдома важкі предмети. Це моя заслужена нагорода. Навіщо ти розбила комп’ютер? Це власність уряду. І взагалі, що відбувається?

Y. T. знає, що це триватиме принаймні кілька хвилин, тож іде на кухню, хлюпає в обличчя водою, наливає собі склянку соку, дозволяючи мамі просто ходити за нею назирці і ганяти повітря у себе за плечима. Нарешті мама здається, капітулює перед мовчазною стратегією Y. Т.

— Я, бляха, щойно врятувала тобі життя, мамо, — каже Y. Т. — Могла б дати мені за це бодай печивко.

— Що ти таке верзеш?

— Розумієш, якби ви — люди твого віку — хоча б спробували триматися в курсі сучасних подій, вашим дітям не довелося б іти на такі крайнощі.

«Земля» матеріалізується, велично обертаючись просто перед обличчям. Хіро простягає руку і береться за неї, повертає так, що перед ним опиняється Ореґон. Наказує «Землі» прибрати хмари, і вона слухняно відкриває перед ним незатуманений вид на гори і море.

Просто там, за кількасот миль від узбережжя Ореґону, із поверхні води проростає зернистий фурункул. Можна назвати його нагноєнням — це буде влучно. Зараз цей фурункул за кількасот миль від Асторії, рухається на південь. Тепер зрозуміло, чому кілька днів тому Хуаніта їздила в Асторію: хотіла потрапити на Пліт. А от нащо — можна тільки здогадуватися.

Хіро зводить погляд, фокусується на «Землі», збільшує картинку. Зображення переходить від оглядових світлин, знятих із геосинхронних супутників, до реально якісних картинок з малої висоти, які в комп’ютери ЦРК завантажує цілий флот птахів-шпигунів. Він дивиться на мозаїку зображень, знятих щонайбільше кілька годин тому.