Читаем Сяйво полностью

(«Не відкидай цього разу факти, дівчинко. Є тут і певні реалістичні моменти, попри всю позірну божевільність ситуації. Одним з таких фактів є той, що ти, можливо, залишилась єдиною відповідальною особою в цьому гротескному одоробалі. У тебе п’яти-скоро-шестирічний син, про якого треба піклуватися. А твій чоловік, що б там не сталося з ним і неважливо, наскільки небезпечним він може бути… либонь, він також належить до кола твоєї відповідальності. А якщо навіть і не належить, зважай ось на що: сьогодні друге грудня. Ти можеш застрягти тут ще на чотири місяці, якщо не нагодиться якийсь рейнджер. Якщо вони навіть почнуть дивуватися, чому від нас нічого не чути по ГЧ-радіо, ніхто не приїде сюди сьогодні… чи завтра…. можливо, чекати доведеться ще тижні й тижні. Ти збираєшся прожити тут місяць, прокрадаючись униз по їжу з ножем у кишені, здригаючись від кожної тіні? Ти насправді гадаєш, що зможеш уникати Джека впродовж цілого місяця? Ти гадаєш, що зможеш не впустити Джека до вашого помешкання нагорі, якщо він захоче туди ввійти? Він має майстер-ключа, а щоби збити засув, вистачить одного добрячого копняка»)

Залишивши тацю на стійці, вона повільно пройшла до обідньої зали і зазирнула всередину. Там було порожньо. Один стіл там стояв з розставленими навкруг нього стільцями, стіл, за яким вони намагалися їсти, поки їх не почала гнітити порожнеча їдальні.

— Джеку? — погукала вона нерішуче.

У цю мить вітер налетів поривом, кинувши сніг на віконниці, але їй здалося, ніби там прозвучало ще щось. Щось на кшталт здавленого стогону.

— Джеку?

Жодного звуку у відповідь цього разу, але погляд її упав на щось під «кажанячими крилами», що вели до бару «Колорадо», — на річ, яка слабенько зблискувала в приглушеному світлі. Джекова запальничка.

Зігнавши докупи всю свою хоробрість, вона пройшла до «кажанячих крил» і штовхнула їх нарозтвір. Запах джину був таким сильним, що їй дихання замкнуло в горлі. Тут навіть не годилася назва «запах»; то був сущий сморід. Але полиці стояли порожніми. Де, в ім’я Господа, він його знайшов? Чи якась пляшка ховалася в кутку якоїсь з шафок? Де?

Знову пролунав стогін, низький, неявний, але цілком чутний тепер. Венді повільно вирушила до шинкваса.

— Джеку?

Без відповіді.

Вона зазирнула за шинквас, і ось він, розпластаний у безпам’ятстві на підлозі. П’яний, як чіп, судячи з запаху. Можливо, він намагався перелізти просто через шинквас і втратив рівновагу. Це диво, що він не скрутив собі в’язи. Стара примовка згадалася їй: «Бог береже п’яниць і малих дітей». Амінь.

Проте, вона на нього не розсердилась; дивлячись униз на Джека, вона подумала, що він скидається на жахливо перевтомленого маленького хлопчика, який намагався зробити надто багато різних справ і заснув просто на підлозі посеред вітальні. Він з власної волі кинув пити, і то був не Джек, той, хто вирішив розпочати знову; не мав Джек алкоголю, з якого він міг би розпочати… тож звідки він взявся?

Через кожні п’ять-шість футів на вигнутому підковою шинквасі стояли оплетені соломою винні пляшки, з горлами заткнутими свічками. Гаданий богемний задум, припустила Венді. Вона взяла одну пляшку і струснула, мало не впевнена, що почує сплеск джину всередині неї,

(«нове вино в старих пляшках»)

але там не було нічого. Вона поставила пляшку на місце.

Джек ворухнувся. Зайшовши за шинквас, вона підійшла туди, де лежав її чоловік, затримавшись лише, щоби поглянути на зблискуючі хромом крани, вони були сухими, але, проходячи зблизька повз них, вона дочула запах пива, сирий і свіжий, наче легесенький туман.

Коли вона наблизилася до Джека, він перекинувся, розплющив очі і подивився вгору, на неї. Якусь мить його очі були зовсім нестямними, потім погляд прояснився.

— Венді? — запитав він. — Це ти?

— Я, — промовила вона. — Як гадаєш, ти зможеш піднятись нагору? Якщо обхопиш мене руками? Джеку, де ти…

Його пальці брутально зімкнулись на її щиколотці.