Читаем Сяйво полностью

Десь після півночі, коли всі вони неспокійно спали, сніг (уже після того, як навалив свіжих вісім дюймів на старий наст) припинився. І тепер, коли розійшлися й відметені геть свіжим вітром хмари, Джек стояв у курному зливку сонячного світла, що косо прозирало крізь брудне віконце у східній стіні реманентного складу.

Тутешнє приміщення було завдовжки, як товарний вагон, і приблизно таким же заввишки. Тут пахло мастилом, гасом, бензином, а ще — такий легесенький ностальгійний запах — духмяною травою. Чотири потужних газонокосарки, немов солдати перед парадом, вишикувалися під південною стіною — дві з них, їздового типу, виглядали, як невеличкі трактори. Ліворуч від них містилися бури для свердління ям під стовпи, півкруглі лопати для упорядження трав’яного покриття на гольф-майданчику, ланцюгова мотопила, садові електричні ножиці та тонка довга сталева щогла з червоним прапорцем на вершечку. «Кедді, принесеш мій м’ячик швидше, ніж за десять секунд, і тут на тебе чекатиме четвертак». — «Так, сер»[197].

До східної стіни, куди найдужче било ранкове сонце, поставлені один поверх іншого на кшталт якогось п’яного карткового будиночка, тулилися тенісні столи. Сітки з них було знято, вони звисали з полиці вгорі. У кутку виднілася купка шайб для шафлборду[198] і комплект для роуку — зв’язані докупи дротом ворітця, яскравих кольорів кулі в чомусь схожому на картонку для яєць («дивних квочок ви тримаєте тут, містере Ватсон»… «Атож, та ось ви ще побачите отих звірів там, унизу, на передній галявині, ха-ха»), і молотки, два набори, у своїх стійках.

Він рушив туди, переступаючи через старий восьмикомірковий акумулятор (який, поза всякими сумнівами, колись був сидів під капотом готельного пікапа), акумуляторний зарядний пристрій та пару з’єднувальних кабелів «Джей Сі Пенні»[199] між ними. З передньої стійки він висмикнув один з молотків і підніс собі до обличчя, немов лицар, що перед битвою салютує своєму королю.

Знову впливли до голови уривки з його сновидіння (воно вже геть переплуталося й вицвітало), щось там про Джорджа Гетфілда і кийок його батька, утім, достатньо, щоби Джекові відчути неспокій і, що доволі абсурдно, дрібку вини через те, що він зараз тримає в руці якийсь зужитий, банальний, звичайнісінький молоток для роуку. Не те щоб роук був зараз аж такою звичайною грою; тепер значно популярнішим є його сучасніший кузен крокет… та на додаток ще й дитяча версія цієї гри. А проте роук… він мусів бути і справді чудовою грою. Джек уже був знайшов у підвалі запліснявілу книжечку правил, надруковану якогось року на початку двадцятих, коли в «Оверлуку» проводився Північноамериканський чемпіонат з роуку. Чудова гра.

(шиза)

Він дещо спохмурнів, потім усміхнувся. Так, а таки дійсно, доволі шизоїдна гра. Сам молоток це ідеально демонструє. М’який кінець і твердий кінець. Гра маневру й прицільності, а також гра брутальної ударної сили.

Він махнув молотком у повітрі… шшшууух. І стиха посміхнувся тому, який потужний свистячий той видав звук. Потім поставив його назад у стійку і повернувся ліворуч. Побачене там змусило його знову нахмуритись.

Снігохід стояв майже посередині складу, майже зовсім новенький, але Джека зовсім не втішав його зовнішній вигляд. «Бомбардир Скі-Ду» було написано збоку на капоті двигуна вигнутими назад чорними літерами, що напевне мусили наголошувати на швидкості цієї машини[200]. Вистромлені наперед лижі також були чорними. По обох боках капота йшли чорні канти, які на спортивних машинах називають гоночними лампасами. Але загалом його було пофарбовано в яскравий, потішно жовтий колір, і саме це Джеку в ньому не подобалося. Застиглий у власному сніп’ї вранішнього сонячного світла, з жовтим тілом і чорними кантами, з чорними лижами й відкритою, оббитою чорним кабіною, він скидався на якусь монструозну механізовану осу. На ходу він і звучав, либонь, схоже на неї. Гудів і дзижчав, готовий ужалити. А втім, який іще вигляд він міг би мати, врешті-решт? Принаймні, він не вдавав з себе щось інше. Бо після того, як він зробить свою роботу, їм стане вельми боляче. Усім їм. Навесні родині Торренсів болітиме так сильно, що те, що наробили оті оси руці Денні, здаватиметься материнськими поцілунками.

Джек витяг із задньої кишені хустинку, витер собі губи і підійшов до цього «Скі-Ду». Ставши над снігоходом, тепер уже глибоко спохмурнілий, він запхав носовичок назад до кишені і дивився. Надворі раптовий порив вітру врізався в реманентний склад, змусивши його похитнутися, заскрипіти. Джек визирнув у віконце і побачив, що той подмух поніс у бік загубленого в каламуті заднього фасаду готелю цілу пелену іскристих сніжних кристалів, підкидаючи їх вихорами високо у невблаганне синє небо.