Читаем Село не люди полностью

— Оце такої! — не повірила Маруся. — А де ж баба швендяла весь час після пожежі?

— Не знаю, — фельдшерка почухала носа. — Килина — норовиста баба.

Маруся кілька вечорів поспіль приставляла до даху своєї хати драбину і лізла наверх. Вдивлялася у пагорб біля шанівської ферми.

— Щось світиться… — шепотіла. І за кілька днів вирішила сходити до Килининої мазанки. Спочатку без Раїси.

День видався — сяйво. Свіжий сніг шанівські чорні стіни вкрив, сухі бур'яни — й ті білі. Маруся до ферми допленталася, зупинилася.

— От вибрала ж баба собі місцину… Доки дійдеш — уже хворий! Із димаря мазанки ледь помітно курилося. — Грієш, бабо, старі кістки, — сказала Маруся і поперла до мазанки. І до тину хиткого не дійшла — з-за мазанки вилетіли двійко цуценят. Маруся подумала — бавляться, руку простягла, а мале та руде — як хватоне!

— Ах ти ж гадюка! — Маруся ледь устигла руку зберегти. Відбігла далеченько, закричала: — Килина! Баба Килина! Ви мене чуєте? Килина! Це я, Маруся, вчителька з Килимівки.

Вийдіть, будь ласочка, на хвилинку! Зайти не можу… Такі у вас собачата дурні…

За віконцем мазанки ворухнулася біла фіраночка. Промайнуло щось…

Маруся очі напружила. Ну, точно! Ходить баба по хаті.

— Бабо Килино! Та вийдіть же, дуже прошу…

Фіранка сіпнулася ще раз і завмерла.

Маруся хвилин двадцять гукала. У відповідь тільки дурні цуценята казилися.

Ні з чим повернулася до села, і поповзли Килимівкою чутки.

— Бач, як баба загордилася, — обурювалася фельдшерка. — Теж мені докториха…

— Чуєте, баби! А, мо', вона сама хвора… вийти не може, а собаки не пропускають, — вигадав Марусин Степан.

— Ой-ой! Таке ляпнув! — зметнулася фельдшерка. — Та де їй хворіти, як вона сама кого завгодно вилікує!

— Таж і вона не вічна, — буркнув Степан, акордеона в Раїси вирвав і пішов геть.

Алка Залусківська від Марусі й дізналася, що в Килининій мазанці жевріє життя. Іванові розповіла.

— Що за чортівня?! — роздратувався Залусківський. — Мені б там… нікого не було.

— Чого? — Алка насупилася. — Я у Шанівці народилася, все життя прожила, поки ти, підлото, село на Льоньку з Даркою не підбурив… — І вітер я підкупив! — кинув Залусківський. — І дмухав ув обидві щоки, щоб село згоріло…

— Мовчи, — порадила Алка. — Мені твої плани давно поперек горлянки стоять. Що ж це ти, Ваня, все вимудровуєш, як людей обдурити! — І нічого не вимудровую! Землю докупи збираю. Хіба погано?

— А люди?

— Дурна ти зовсім, жінко! Великий лан усім вигідний. А люди… Люди — зайві мені поки що. Та й скільки їх треба? У двадцять першому столітті живемо. От іще шанівські паї у клятої Тамарки викуплю — і… — І що?

— А продам, жінко! Охочі є. Горілчані королі й пивні барони.

— А хліб?

— А по хліб, жінко, до держави звертайся. Нащось же нам потрібна держава!

— До Шанівки хочу… — сказала Алка. — До Килини піду. Поради попрошу.

— Порадь, щоб забиралася світ за очі.

Розмови з дорогими, коханими — розкіш. Спочатку вони приходили до Катерини уві сні. Першою баба Килина навідалася.

— У коморі — картопля і смалець, — роз'яснила все чисто. — Траву заварюй. До весни не охлянеш, а там…

— А книжки ваші, бабо, можна читати? — спиталася Катерина.

— А ти їх і не торкалася? — здивувалася Килина.

— Не сміла…

— Ти тут тепер за хазяйку, — усміхнулася Килина. — Спочатку сама вилікуєшся, потім — іншим допоможеш. Доля…

— Бабо, я щаслива, — Катерина їй.

— Знаю… — і зникла.

А Катерині — картинка кольорова про бабу Килину. Про смерть її. Та нестрашна зовсім картинка. Світла, аж золота.

Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях склала і прошепотіла: «От і смерть». Та разом із постіллю — на небеса. І Рудий із Чубчиком — за нею. Дивиться Катерина — аж точно! Нема постелі. Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі… Катерина картинку розгляділа та давай гукати:

— Бабо Килино! Прийдіть іще до мене…

Баба у відповідь:

— От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені через усі світи до тебе мчати?

— Вибачайте дуже… — Катерина їй. — Розпитати хотіла…

Мої знаєте щось про мамку з татком… Баба головою захитала.

— Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.

— Про мамку з татком?

— Про всіх… Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що на них чекає.

— Чому?

— Господь розсердиться.

— Мовчати буду… — Катерина їй. — Навіки… Баба Килина розсміялася:

— Усе в тебе — навіки. Кохання, обіцянки…

— А хіба можна інакше?

— Зрозумієш, — і баба Килина зникла.

Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.

А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не обгоріле.

— Русалонько…

— Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! І поговорити з вами зможу?

— Зможеш, Русалонько.

— Чи сумуєте за мною?

— Сумую, Русалонько. Та годі про це. Інше хотів сказати.

Те, що за життя не встиг.

— Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. — І не жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. — І я не шкодую. А тепер… Це ж свято яке — говорити з вами.

— Спи, люба. Відпочинь… Іще поговоримо. Я до тебе часто приходитиму… — дядько Роман усміхнувся — і не стало його.