Читаем Село не люди полностью

– Та пам'ятаємо ми вас, – Алка. – Восени були. А хат цілих нема.

– У вас велика машина, – підказала Раїса. – У ній можете ночувати…

– Та якось… – Денис плечима знизав.

– «Якось» краще, ніж «ніяк»… – Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.

– А он хата ціла…

– Мазанка? – перепитала Алка. – Ні, панове, вам туди не можна.

– Чому?

– Катерина там живе.

– Катерина? – Ігор пожвавішав. – Чи не Льонькина з Дариною донька?

– Вона…

– От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…

Тепер її черга.

– Ну, ну… – сказала Алка. – Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.

Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:

– Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.

– У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, – Раїса.

– А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.

– Гарне, – усміхнулася й Раїса.

Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:

– Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…

Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора:

– Ану, ти поклич… Може, спить чи…

– Невдячні люди, – скривився Ігор. – Як до Києва, то майже пішки прибігла, а як до неї…

– У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Ігор подався до вікна ближче:

– Катя! Катерина! Це я! Ігор Богданович Крупка… Ти в мене цієї зими гостювала… Катя!

Двері рипнули.

– От зараза! Удома була! – Денис тихо.

Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.

– Вийти можна? – запитав Денис і на псів показує.

– Виходьте… – і псам: – Біжіть за мазанку. Пси хвостами крутнули, дременули за хату. Із осторогою гості виходили. Усе оберталися. А Катерина з місця не зрушила – так і стояла на порозі, як укопана.

– Та ти гостям не рада? Га, Катерина? – обережно запитав Ігор.

Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва приїжджала, а ніби й інша.

– Та ви ж не в гості, – мовила врешті. Чоловіки знітилися.

– Ну, звичайно, не просто в гості… Ми люди ділові та зайняті. Нам прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня пісень співати. А в нас – ритм, напруга, – Денис спробував приховати роздратування. -У нас тут справа важлива. Державна.

– Нема у вас тут справ, – спокійно відказала дівчина. Ігор вухам не повірив:

– Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?

Дівчина – ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:

– Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.

– А ти… – Денис очима – кліп, кліп… – Звідки?

– Чекай, – Ігор Катерининого плеча торкнувся. – Катя… ти все не так зрозуміла. Курган – то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе село сходилося… І батьки твої… А вони де?

– Померли, – все так само спокійно відповіла дівчина.

– Померли? – Крупка-молодший розгубився.

– Померли. І село ледь не померло… Утрьох здравицю складаємо, як можемо…

Денисові ті розмови – пусте:

– То пустиш? Чи зовсім невдячною тебе батьки виховали? – втрутився. – Їдьте… Однаково курган для вас неприступний тепер, – повторила.

Ігор занервував.

– Я тобі, Катя, вірю, ти ж дівчинка місцева. Усе тут знаєш. Скажи, приїжджали люди? Уже копали курган? Так?

Катерина на Ігора подивилася. Потім на Дениса очі перевела. Зітхнула. Денисові:

– Така у вас печінка… скривджена.

– Що?! – Денис уторопати не може.

– Вам би до лікарні треба… – Катерина йому. – Оце ще трохи позволікаєте, і пізно буде. Ви б не барилися…

– Гей, дівчино! Нащо лякаєш?! – ошаленів Денис.

– Не лякаю. Бачу… Ігор напружився.

– Катя, Катя…

Вона до Крупки-молодшого обернулася:

– Мотузку шукали… Соколом стати хтіли… Нащо дурне вигадуєте? Холодно вам. Скарби серця не зігріють. Хто рахувати звик, тому важко щастя прийняти…

Крупка-молодший аж сів на колоду біля мазанки.

Катерина брови звела.

– Вибачайте. Час мені. Прощавайте… – і двері зачинила.

– Ні хера собі, – прошепотів Денис. – Що це було?

– Поїхали на курган, – відшепотів Ігор. Голос геть пропав. – Треба спробувати. На місці подивимося, хто там нас не прийме…

– Та нам, здається, тут ніхто не радий. Бач, які падлючі селяни! Як восени ми приїхали, то вони ладні були останню курку зарубати, щоб людей зі столиці пригостити. А тепер?

Що сталося? Як подуріли!

– Поїхали на курган, – Ігор його сіпає. – Не можу тут бути. Моторошно…

Курган – веселий. Травою зеленою вкритий. Від згорілої восени копи – й сліду нема.

– Добре, що я лопати прихопив, – процідив Денис. – Оце така лярва, мать її… Щоб поважним людям притулку не дати?! А ще кажуть, село… таке відкрите, доброзичливе… – та до Ігора: – Брате, а чому ми тим тіткам не веліли, щоб копати приходили?

– Не знаю, – буркнув Ігор. – Давай уже самі…

– Брате! Я помічник народного депутата! Та й ти – кандидат історичних наук…

– А під курганом – скарби. Справжні скарби! Нащо нам чужі очі? Давай уже копати!

– Ти починай… Я зараз, – Денис пішов до джипа, витяг пляшку коньяку, відкоркував. – Мені потрібен тонус. Ця дівка мене геть спантеличила. А ти будеш?

– Ти б не пив… – Ігор йому.