Читаем Село не люди полностью

– Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. – І так забагато, – Залусківський йому. – Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде.

– А ти мене не лякай! Я не лякливий, – чужий сичить.

– Та добре, добре… – Залусківський лагідно. – Давай вип'ємо. Справу зроблено…

– Так воно краще буде, кугутяро, – процідив чужий. – Наливай…

Катерина голову від землі відірвала… Бачить – сидить на камені чужий чоловік. Перед ним – Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув.

– Зараз закусь дістану із сумки.

Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.

Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. – І ти мене не лякай, – сказав Залусківський. До чужого нахилився.

– Ага, падло! Не хочеш подихати? – і знов каменюкою по голові. Бив, бив – аж утомився. Камінь відкинув.

– Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.

Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.

П'яний татко плентався по двору, шукав випити.

– А-а-а, ходиш тут, – пробурмотів доньці.

Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.

– Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся…

А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба?

Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.

– Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати…

Мамці – та хоч на край світу, аби дитині краще. – Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли.

– Уже знаєш? – мамка їй, а сама собі думає: «Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…»

Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить.

Мамка мнеться: і що його робити?

– Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, – нагадує.

Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: «Боже, дай мені сили витерпіти.

Дай мені сили. Дай…»

– А можна й потім, – мамка обережно.

Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І – мамці у вічі:

– Треба Залусківського вбити, мамо, – каже спокійно. – Як це зробити?

– Що ти таке кажеш? – мамці коліна затремтіли. – Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський?

– Він дядька Романа спалив, – Катерина каже. – Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.

Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:

– Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять!

– Та не бійся, мамо, – Катерина їй шепоче. – Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.

– Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого.

– Чому?

– Гріх! Хіба можна?…

– А йому – можна?

– Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає.

Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?..

– Ой, як же я тебе люблю, – прошепотіла – та на постіль валиться.

Мамка не зрозуміла: – І я тебе, доню, люблю, – прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: – Відпочинь, сонечко.

Я скоро… До худоби гляну й повернуся.

Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди.

Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами:

– Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро.

Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.

– Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:

– Ой, недобре… Ой, недобре…

– Та що? – мамка крок назад зробила.

Ничипориха у хату – шмиг.

Сіла на кухні.

– Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви…

– Бабо, не рвіть душу! – мамка їй каже. – І без вас тоскно.

Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.

– Ой, не кажи, не кажи… – Ничипориха їй.

– Таж самі гляньте! – мамка рукою – у бік Катерининої кімнатки. – А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.

– А що з нею? – баба питає і суне до Катерининої кімнати.

Двері відчинила.

– Ой! Ой!

Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: – Ідіть уже! Прошу…

А тут і татко п'яний до хати.

– Це що тут за старе хабоття крутиться?! – як гаркне. Баба ледь не зомліла.

– Добрий вечір, Льончику!

– Який я тобі Льончик, стара хвойдо! – татко до баби сіпається. – Для тебе я – Леонід Ілліч!