Читаем Село не люди полностью

– Би бігти до нього! І все.

– Боже…

Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:

– Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш?

Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:

– Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?

Мамка сльози втерла.

– Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо…

– Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш?

– Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре?

– Добре. – І… з Романом поговорю.

– Навіщо?

– А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.

– Таткові не кажи поки.

– Не скажу. І ти… нікому не кажи поки.

– Добре. – І Романові скажи – хай не приходить. Поки. І так усе село гуде.

– Добре.

Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: – І як би ви оце жили?!

Катерина зачіпки не розчула:

– У щасті, матусю!

Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину.

– Що тут за революція? – спитав, а баби хором:

– Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата. Шльондра клята!

Залусківський здивувався.

– Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не стирчать.

– Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! – аргументувала Ничипориха. І тут же поцікавилася: – А де це тебе, Ваня, два дні чорти носили? Залусківський не образився.

– У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви… аби язиками полоскати. Ясно?

– А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами.

– Куди? – Залусківський зміряв бабу оком.

– До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати. Залусківський щось прикинув, носа почухав:

– Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці?

– Оце діло! – зраділа баба Ничипориха від несподіваної підтримки. – Золота ти людина, Іване Залусківський! А як Романові з Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. І музика, і отець-священик. От би й мені…

– Ти нас усіх переживеш, – відмазався Залусківський і пішов до свого дому.

Відпочити хтілося. Втомився.

Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із покинутих хат і наказав:

– Рипнешся – придушу. Виконаєш усе як треба – місяць пити будеш.

– Дай зараз хоч сто грамів! – проскиглив чужий.

Залусківський – невблаганний:

– Терпи, падло, – порадив. – Увечері прийду.

Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, – три стопки під закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей натикали. А татко… Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й добалакалися до того, що…

– Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! – гарячкував Денис. – Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі готувати…

– Прати руками, – додав Ігор, згадуючи, як Дарина щодня постіль міняла.

– Нормальне життя, – відказував татко. – А що там у вашому місті?

– Культура! – запевнив любитель народних пісень Денис.

– А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? – здивувався татко.

– Ні, до вас не по культуру, – уточнив Денис. – По пісні й сучасні традиції… І вони у вас, скажу прямо, дикуваті…

– Значить, традиції – це не культура? – загнав татко вчених у глухий кут.

– М-да, щось ми заплуталися, – визнав Ігор. Денис не здавався:

– Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили… ваше життя… Воно народжує нові традиції… Традиції дикунства й безкультур'я.

– Як це? – татко пхикнув. – Як пісні – так гарні, як традиції – так погані.

– Пісні гарні, бо давні… Немає сучасних народних пісень… Нема! Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо… життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали… Це ж кому сказати – від чого згинув… Не повірять! Бо – дикунство! Відсутність елементарної інформації… А дочку вашу все село цькує. За що? Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку.

– Та нічого з нею не буде, – відказав татко похмуро.

– А як буде? – сіпнув його Денис.

– Поки я живий – не буде, – твердо повторив татко.

– Та ви ж один, Льоня! – крикнув Денис. – А їх – ціле село! Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять.

Татко голову опустив:

– Хай тільки спробують. Пошкодують…

– Ця розмова не має сенсу! – вигукнув Денис. – Ви мене не розумієте!

– Та чого ж, розумію, – сказав татко. – Зневажаєте нас… Бо ванни нема. На дорозі болото…

Якраз до Килимівки вже доходили. Денис руками розвів.

– Та звідки ви таке взяли?! Я до селян – із усією повагою! Серце за вас усіх болить!

Татко кинув валізи на землю:

– Поважаєте? А чого ж я за вас валізи тяг?

Учені заніміли.

– Ми заплатимо… Дарма ви сумніваєтеся, – забелькотіли обидва.

– Та нащо мені ваші гроші?! Ванну купити?! – всміхнувся татко. – Я – з повагою… А ви… гроші…

– Льоню, ви все неправильно зрозуміли! – Денис йому. І – по кишенях.

Татко потилицю почухав, але гроші взяв.

– От йо.. з культурою вашою!.. На дерево при дорозі вказав.