Читаем Сад кісток полностью

Чудова карета доктора Гренвілла везла їх на захід дорогою на Бельмонт. Вони їхали повз ферми та вітряні поля, які Розі тепер були знайомі. Це був неймовірно гарний день, а сніг блищав під чистим небом так само, як і лише два тижні тому, коли вона йшла цією дорогою вперше. Ти крокував поруч зі мною, Норрі. Якщо заплющу очі, я майже зможу повірити, що й зараз ти тут, зі мною.

— Ще далеко? — спитав Гренвілл.

— Ще трохи, сер, — Роза розплющила очі й примружилась від яскравого сонячного світла. І від гіркої правди: Але я вже ніколи тебе не побачу. Я скучатиму за тобою кожен божий день свого життя.

— Це місця, де він виріс, чи не так? — спитав Гренвілл. — Уздовж цієї дороги.

Вона кивнула.

— Скоро ми проїжджатимемо ферму Геппі Комфорт. Вона мала кульгаве теля, яке забрала до будинку. А потім воно виросло і було їй таким близьким, що вона не змогла його забити. Наступна за нею — ферма Езрі Гатчинсона. Його дружина померла від тифу.

— Звідки ви все це знаєте?

— Норріс розповідав мені, — і вона ніколи цього не забуде. Усе своє життя вона пам’ятатиме кожне слово, кожен момент.

— Ферма Ісаака Маршалла теж на цій дорозі?

— Ми не їдемо на ферму Ісаака Маршалла.

— Тоді куди?

Вона показала вперед, де щойно з’явився охайний сільський будиночок.

— Я вже бачу цей будинок.

— Хто там живе?

Людина, яка була більш добра та щедра до Норріса, ніж власний батько.

Коли карета зупинилась, двері будинку відчинилися, і на ґанку з’явився старий доктор Голловелл. З похмурого виразу його обличчя Роза здогадалася, що він уже знав про смерть Норріса. Він підійшов, щоб допомогти їй та доктору Гренвіллу вийти з карети. Коли вони підіймалися сходами, Роза злякалася, бо ще один чоловік вийшов з будинку.

Це був Ісаак Маршалл. На вигляд він був непомірно старшим, ніж два тижні тому.

Три старі людини, що стояли на ґанку, були вражені спільним горем через молодого чоловіка, і їм важко було дібрати слова. Вони привітались у тиші. Два чоловіки, що спостерігали, як зростав Норріс, і один, який мав би це робити.

Роза ковзнула повз них до будинку. Її притягувало те, до чого чоловічі вуха не були пристосовані: тихе дитяче воркування. Вона пішла на звук до кімнати, де сивоволоса місіс Голловелл сиділа і колихала Меггі.

— Я повернулася по неї, — сказала Роза.

— Я знала, що ви приїдете, — жінка підвела обнадійливий погляд і простягнула дитину. — Будь ласка, скажіть, що ми побачимо її знову. Скажіть, що ми можемо долучитися до її життя.

— О, звісно ж, зможете, мем, — Роза усміхнулась, — як і всі, хто любить її.

Усі три чоловіки обернулися, коли Роза з дитиною на руках вийшла на ґанок. У ту мить, коли Альдус Гренвілл вперше подивився у вічі своєї доньки, Меггі, наче упізнавши, усміхнулась йому.

— Її звуть Маргарет, — сказала Роза.

— Маргарет, — ніжно промовив він і взяв дитину на руки.

Джулія спустила свою валізу вниз і залишила біля вхідних дверей. Потім вона пішла до бібліотеки, де Генрі сидів поміж коробок, які вже були готові до відправки у бостонський Атенеум. Вони з Генрі разом упорядкували всі документи і знову запечатали всі ящики. Однак листи від Олівера Венделла Голмса вони обережно склали для зберігання окремо. Генрі поклав їх на стіл і перечитував уже, мабуть, усоте.

— Мені боляче віддавати їх, — казав він. — Можливо, варто їх залишити.

— Ви ж уже пообіцяли Атенеуму, що пожертвуєте їх.

— Я ще можу передумати.

— Генрі, вони потребують належних умов зберігання. А архіваріуси знають, як з ними поводитися. До того ж хіба не чудово було б поділитися цією історією з усім світом?

Генрі уперто сутулився на своєму стільці і дивився на папери, наче скнара, який нізащо не хоче віддавати свій скарб.

— Це значить для мене дуже багато. Це особисте.

Джулія підійшла до вікна і подивилась на море.

— Я розумію, про що ви, — сказала вона тихо. — Для мене це теж стало особистим.

— Вона вам усе ще сниться?

— Щоночі. Кілька тижнів поспіль.

— Що наснилося минулої ночі?

— Це були більше... враження. Образи.

— Які образи?

— Рулони тканини. Стрічки та банти. Я тримаю голку в руці й шию, — вона похитала головою і засміялася. — Генрі, я не вмію шити.

— Але Роза вміла.

— Так, ще й як! Інколи я думаю, що вона знову жива і говорить до мене. Із цих листів я відродила її душу. І тепер маю її спомини. Наче переживаю її життя.

— Сновидіння такі яскраві?

— Аж до кольору нитки. Це свідчить про те, що я забагато думаю про неї. — / про те, яким би могло бути її життя. Джулія подивилась на годинник і повернулась до Генрі. — Мабуть, мені час вирушати на пором.

— Мені шкода, що вам потрібно їхати. Коли ви тепер приїдете навістити мене?

— Ви завжди можете приїхати до мене.

— Можливо, коли повернеться Том? Я провідаю вас обох за одну поїздку, — він зробив паузу. — То скажіть мені, що ви про нього думаєте?

— Про Тома?