Читаем Сад кісток полностью

Роза намагалася покликати на допомогу, але не могла набрати достатньо повітря, і її голос був приглушений важкою промасленою тканиною, що накривала її та Біллі. І собака, той галасливий собака, продовжував гавкати та шкрябати. За його шумом було геть не чути тих слабких криків, на які вона була спроможна. Дівчина почула, як кінь побіг риссю, а потім стукіт копит поступово стихнув. Вершник так і не здогадався, що його неуважність щойно призвела до смерті жінки.

Дверцята карети відчинилися.

— Прокляття! Мені здається, я щось почула. Один із них ще живий, — вигукнула Елайза.

Промаслену тканину відкинули. Чоловік схопив тіло Біллі і витяг з карети. Роза набрала повні груди повітря і закричала, її крик одразу ж обірвала товста рука, яка затиснула їй рот.

— Подайте мій ніж, — сказав Б’юрк Елайзі, — зараз я заткну їй пельку.

— Ніякої крові в кареті. Просто кидайте її у воду, перш ніж хтось іще з’явиться.

— А що, як вона вміє плавати?

Відповіддю на його питання був тріск одягу, це Елайза розірвала спідницю Рози на стрічки. З жорстокою спритністю вона зв’язала дівчині щиколотки. Жмут тканини запхали їй до рота, потім чоловік зв’язав її зап’ястки.

Пес, що досі гавкав, почав шаленіти. Він бігав навколо карети й вив, але не підходив, щоб вони не вдарили його.

— Кидайте її у воду, — сказала Елайза, — бо цей собака зараз точно приверне увагу когось іще... — вона замовкла. — Ще хтось їде.

— Де?

— Кидайте швидше, доки вони нас не побачили.

Роза схлипнула. Чоловік витягнув її з карети. Вона звивалась у його руках, її волосся хльостало його по обличчю. Дівчина намагалася вирватись. Але руки чоловіка були надто міцними, і для нього було вже надто пізно зволікати з тим, що він збирався робити. Коли Б’юрк ніс її до перил, вона мигцем побачила Біллі, який лежав мертвий біля карети. Його собака присів поруч з ним. Роза побачила Елайзу, її волосся було розпатлане і розвівалося на вітрі. Вона побачила небо, зірки було ледве видно крізь хмари диму.

Потім вона почала падати.

Норріс почув сплеск навіть із Лечмер Пойнту. Він не помітив, що саме тільки-но впало у воду, але бачив карету, яка стояла на мосту попереду. І почув виття собаки.

Коли він під’їхав, то побачив тіло хлопчика, яке у незграбній позі валялося біля заднього колеса карети. Чорний собака сидів поруч з ним, витріщивши зуби, наче не дозволяючи чоловікові та жінці підійти до людини, що впала. Це був пес Біллі.

— Ми не змогли вчасно зупинити коня, — крикнула жінка, — це жахлива випадковість! Хлопчик вибіг просто перед нами, і... — вона замовкла, коли з подивом упізнала Норріса, який зістрибнув з фаетона. — Містере Маршалл?

Норріс рвонув на себе дверцята карети, але не побачив Розу всередині. Він підняв з підлоги стрічку, відірвану від одягу. Від жіночої спідниці.

Він повернувся до Елайзи, яка мовчки витріщалася на нього.

— Де Роза? — спитав Норріс. Він поглянув на Косоокого Джека, який задкував, готуючись до втечі.

Той сплеск. Вони жбурнули щось у воду.

Норріс підбіг до перил і почав вдивлятись у ріку. Він бачив брижі води, срібні у місячному сяйві. А потім здригнувся, коли щось з’явилось на поверхні, а тоді щезло знову.

Роза.

Норріс видерся на перила. Колись він уже пірнав у ріку Чарльз. Тоді він покірно довірив свою долю провидінню. Цього разу він не довіряв нікому. Коли чоловік стрибнув з мосту, він витягнув руки так, наче хотів схопитися за останній шанс на своє щастя. Він врізався у воду, яка виявилася такою холодною, що він від несподіванки відкрив рота і одразу ж наковтався. Норріс випірнув на поверхню, несамовито кашляючи. Затримався лише для того, щоб зробити кілька глибоких вдихів і видихів. Потім знову занурився під воду.

Він наосліп махав руками у темряві, сподіваючись зачепити бодай що-небудь: руку чи ногу, клаптик одягу або пасмо волосся. Але його руки знаходили лише воду. Задихаючись, він знову випірнув на поверхню. Цього разу він почув чоловічі крики на мості над ним:

— Унизу хтось є!

— Я його бачу. Покличте Нічну варту!

Три швидкі подихи, після яких Норріс знову пірнув. Через паніку він навіть не помічав холод чи дедалі голосніші вигуки нагорі. З кожною секундою, що спливала, Роза віддалялася від нього. Махаючи руками, Норріс несамовито рухався, наче тонув сам. Роза могла бути зовсім поруч, але він її не бачив.

Я втрачаю тебе.

Лише необхідність ковтнути повітря змусила його піднятися на поверхню для чергового вдиху. На мості над ним були вогні, й лунали безліч голосів. Випадкові свідки його відчаю.

Ліпше я втоплюся, ніж покину тебе тут.

Він пірнув останній раз. Світло ліхтарів нагорі ледве проникало у темну воду мінливими клаптиками. Він бачив тьмяні рухи власних рук та хмарки мулу. А просто під собою Норріс побачив щось іще. Щось бліде хвилювалося, наче простирадло на вітрі. Він погріб туди, і його рука намацала одяг.

Він підтягнув до себе мляве тіло Рози, її волосся обвило його чорнотою.