Читаем Рубінова книга полностью

— Ох! — промовила я вражено. Хто б міг подумати, що диванна оббивка виглядатиме так дивовижно? І я в ній теж! Який граційний у мене стан, які сині очі! Ех! Тільки декольте було наче в оперної співачки: мало не тріщало.

— Тут ще будуть меррежива, — сказала мадам Россіні, перехопивши мій погляд. — Це все-таки денна сукня. Але вечорами слід було демонструвати все, що в тебе є. Я так сподіваюся, що нам ще пощастить шити для тебе бальну сукню! А зараз давай-но займемося твоїм волоссям.

— У мене буде перука?

— Ні, — кинула мадам Россіні. — Ти юна дівчина, і зустріч відбудеться за білого дня. Буде досить, якщо ти гаррно закучерявишся і вдягнеш капелюшок (вона сказала «капелюжок»). З твоєю шкірою нічого робити не будемо. Найніжніший алебастрр. А ця гаррненька рродимка у формі півмісяця на твоїй скроні чудово правитиме за мушку. Très chic[33].

Мадам Россіні накрутила мені волосся на плойку, потім спритно скріпила кучері спереду шпильками, а ззаду опустила на плечі м'якими локонами. Я подивилася в дзеркало і знетямилася від захвату. Мені мимоволі згадалася костюмована вечірка, яку торік влаштовувала Синтія. Я не придумала нічого кращого, як переодягтися автобусною зупинкою, і до кінця вечора мені хотілося саму себе прибити козирком, бо кожен вважав, що неодмінно має запитати мене про маршрут і розклад.

Ха! Знала б я тоді мадам Россіні! Точно була б зіркою вечора!

Я ще раз захоплено крутнулася перед дзеркалом, але де й подівся захват, коли до мене ззаду знову підступила мадам Россіні й надягла на мене «капелюжок». Це було велетенське страховище з соломки, пір'я і блакитних стрічок, і, як на мене, воно геть знищувало всю красу. Я спробувала вмовити мадам Россіні обійтися без капелюшка, але вона була невблаганна.

— Без капелюшка — ні, це було б непрристойно! Це ж не конкурс крраси, ma cherie[34]! Ідеться про автентичність!

Я витягла з кишені шкільної куртки мобільник.

— Але ви можете зробити хоча б одну фотографію — без капелюшка?

Мадам Россіні засміялася.

— Bien sur[35], моя люба!

Я стала в позу, і мадам Россіні наклацала щонайменше десятки три світлин, усіма сторонами, деякі навіть у капелюшку. Леслі матиме над чим поскалити зуби.

— Так, і зараз я повідомлю нагору, що ти готова рушати. Чекай тут і капелюшок більше не чіпай! Він сидить ідеально.

— Авжеж, мадам Россіні, — слухняно сказала я.

Щойно вона вийшла з кімнати, я швиденько набрала номер Леслі й відправила їй кілька есемесок зі світлинами в капелюшку. За чотирнадцять секунд вона перетелефонувала. Слава Богу, зв'язок в ательє мадам Россіні був бездоганний.

— Я сиджу в автобусі, — закричала Леслі мені у вухо. — Але олівець і блокнот у мене напоготові. Ти тільки голосніше говори, поруч зі мною сидять два глухеньких індуси і про щось балакають, причому не мовою жестів!

Я миттю виклала все, що сталось, і спробувала швидко пояснити Леслі, де я перебуваю і що сказала мені мама. Хоча говорила я без ладу і складу, Леслі начебто все вхопила. Вона говорила по черзі «Відпад!» і «Ти ж там пильнуй!». Коли я описала їй Ґідеона (вона хотіла знати будь-яку дрібницю), вона мовила:

— Ну, я не вважаю довге волосся таким уже страшним.

Воно може виглядати досить сексуально. Згадай «Історію лицаря»[36]. Але придивися до його вух.

— Пусте. Він чванько й зазнайко. До того ж він закоханий у Шарлотту. Ти записала про філософський камінь?

— Так, я все записала. Щойно приїду додому, зараз же полізу в інтернет. Граф Сен-Жермен — чого це ім'я здається мені знайомим? Може, я його знаю з якогось фільму? Ні, то був граф Монте-Крісто…

— А що, коли він справді вміє читати думки?

— Ти тоді просто починай думати про щось нешкідливе. Або рахуй від тисячі до нуля. Через вісім. Тоді точно ні про що інше більше не думатимеш.

— Вони можуть прийти будь-якої миті. Я тоді відразу покладу слухавку. Ага, глянь ще, будь ласка, чи знайдеш ти що-небудь про маленького хлопчика на ім'я Роберт Вайт, який вісімнадцять років тому потонув у ставочку.

— Записала, — кинула Леслі. — Ой, це все просто відпад. Нам би озброїти тебе кнопковим ножем або газовим балончиком. Знаєш що? Прихопи принаймні мобільник.

Я подріботіла до дверей і обережно визирнула в коридор.

— У минуле? Ти думаєш, я зможу тобі звідти зателефонувати?

— Нісенітниця! Але ти зможеш зробити світлини, які нам допоможуть. О, і мені дуже хочеться мати бодай одненький портрет цього Ґідеона. Якщо можна, з вухами. Вуха можуть багато чого сказати про людину. Особливо пипки.

Почулися кроки. Я тихо зачинила двері.

— Все, вони йдуть. Бувай, Леслі.

— Ти ж там пильнуй, — встигла ще сказати мені Леслі, перш ніж я поклала слухавку й опустила її в декольте своєї сукні. Невеличка порожнина між грудьми наче була зроблена для телефону. Цікаво, що там колись ховали дами? Пляшечки з отрутами, револьвери (малесенькі), любовні цидулки?